Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Процес "приватизації" колективної спадщини Рюриковичів після смерті Ярослава Мудрого протікав вельми інтенсивно: до середини XII ст. на території Русі сформувалося близько 15 більших князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старійшинство великого київського князя. Однак парадоксом було те, що, чим далі відходили один від одного родові уділи фактично, тим гучніше пропагувалася ідея "загальнородового володіння", єдності і братерства усіх князів. Завдяки цьому так звана "феодальна роздробленість"(як звично називають період XII–XIII ст. в історіографії) не сприймалася людьми тих часів за остаточний розпад Київської держави Володимира і Ярослава. Русь, фактично перетворена на конгломерат окремих політичних організмів- отчин, в уяві книжників та їхніх "учнів" – політичних мужів-князів і надалі сприймалася (зовсім неадекватно нашому раціоналістичному розумінню) як колективна спадщина єдиного роду, що відчував себе одного діда онуками. Особлива роль у цій доктрині надавалася Києву – яко то єсть старійший город в землі у всій.

Згадані уявлення, зіперті не на реальне життя, а на штучні ідеологеми, примушували навіть князів окраїнних земель знову й знову звертати очі до Києва, претендуючи на жаданий золотий стіл і простуючи до нього силою – через віроломство, братовбивство, спустошення преділів братніх , нищівні взаємні війни- усобиці, які практично безперервно потрясали Руссю. За підрахунками Степана Томашівського, у Києві між 1146 та 1246 рр. правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князя, причому 35 княжінь тривало менше року кожне. Як бачимо, Київ залишався об'єктом політичних амбіцій аж до татаро-монгольської навали, а всі військові зусилля та духовні прагнення продовжували зосереджуватися на опануванні київського престолу – ефемерного символу єдності.

У перипетіях боротьби за київське княжіння стара ідея колективного владарювання Рюриковичів над Руссю звужується до території великокняжого уділу, що обіймав історичне ядро Русі, тобто Руську землю в стислому значенні (Київщину та Переяславщину). Оскільки ж на причастя (частку) в ній претендували всі сильніші князі, то реально це досягалося шляхом захоплення Києва певною коаліцією, лідер якої, оволодівши київським престолом, роздавав у Руській землі волості [13] Волость – область, округа (від праслов'янського *volostь – влада, панування, підвладний край). У Київській Русі XI–XIII ст. волость – це не окреслений чітко територіальний комплекс, що міг охоплювати місто з округою, кілька міст чи навіть невелику землю на зразок Турівської. своїм прибічникам. До середини XII ст. київські володарі ще намагалися реалізувати своє право політичного контролю над іншими землями Русі, зокрема – в періоди княжінь таких авторитетних правителів, як Володимир Мономах (1113–1125) та його син Мстислав Великий (1125–1132). Однак з часом сфера їхньої юрисдикції остаточно звузилась до меж Київської землі та підконтрольних київському столу Турівського і Переяславського князівств, на які поширювалося їхнє право наділяти причастям членів власних коаліцій.

За поняттям причастя у Руській землі , тобто на території історичного ядра Русі, ховається два змісти – видимий, зіпертий на вигоди від правління городами і волостями , і прихований, що сягав корінням згаданих вище архаїчних уявлень про злиття правлячого роду з підвладною йому територією. Колективне владарювання, або ж причастя членів роду Рюриковичів у їхньому гінтерланді – Руській землі, що лишалося об'єктом прагнень ледь не кожного з князів, мало, за гіпотезою Олексія Толочка, глибокий ідеологічний підтекст, зіпертий на вже згадане антропоморфне сприйняття держави. Остання мислилась, судячи з тогочасних рефлексій, як вертикально уявлюване тіло, де князь є головою, земля – тулубом, піддані – ногами. Колективна ж влада над землею мала здійснюватись через виділення кожному з членів княжого роду частини ( причастя ) у цьому спільному тілі. З іншого боку, поняття причастя за своєю "тілесною" суттю співвідносне з Євхаристією – церковним таїнством годування присутніх на літургії хлібом і вином, символічними плоттю і кров'ю Сина Божого, які той роздав учням-апостолам. Таким чином, язичницькі уявлення переплелися з чинопослідуванням християнської літургії: як причащанням досягається тілесна єдність людини з Церквою, так і княжим причастям – долучення до влади, тобто тілесна тотожність князів- братів із землею -державою.