Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Охрещення Володимира Святославича та його одруження на багрянородній сестрі візантійських імператорів ввело київських володарів до християнської сім'ї європейських правителів. Цей факт забезпечував офіційну легітимацію Русі в очах європейського співтовариства. Адже лише християнський правитель мешканців християнської країни міг стати суб'єктом міжнародного права (jus gentium), у тих формах, які тоді вважалися загальновизнаними: кордони його володінь вважалися (хоча б номінально) недоторканими, воїнів під час збройних конфліктів брали у полон, а не в рабство, сам він міг апелювати до поняття справедливості серед сусідніх королів тощо.

Найбезпосереднішим проявом прилучення до християнської сім'ї володарів були перехресні династичні шлюби. Ця практика впродовж XI ст. швидко втягнула в себе і руських князів. Так, з-поміж доньок самого Ярослава Мудрого, якого іноді називають "тестем Європи", Анастасія була за угорським королем, Єлизавета – за норвезьким (і овдовівши – повторно за датським), Анна – за французьким. [12] Виїжджаючи до Франції, Анна Ярославна повезла з собою слов'янське Євангеліє, згодом покладене в Реймському соборі як реліквія королівського дому; коронуючись, пізніші володарі присягали на цьому кодексі, відомому під назвою Реймського Євангелія (воно збереглося й донині). Династичні шлюби сприяли активізації дипломатичних зносин та налагодженню приязних політичних і особистих контактів. Наприклад, при дворі Ярослава Мудрого в Києві у різний час жили норвезький принц, майбутній король і шукач руки Єлизавети Гаральд Грізний, племінники угорського короля Іштвана І Святого (старший з них Андрій згодом сам стане королем, зятем Ярослава), сини англійського короля Едмунда Залізнобокого. На початкові десятиліття XI ст. припадають перші описи Києва іноземцями – єпископом Бруно з Кверфурта, який через володіння Володимира Святославича простував з місійною метою до печенігів, та архієпископа Тітмара Мерзебурзького (останній у своїй хроніці під 1017 р. записав свідчення очевидців – німецьких найманців, які допомагали Святополку у боротьбі з Ярославом Мудрим за батьківський престол). Бруно називає князя Володимира великим і багатим володарем, а Тітмар, описуючи столицю Королівства Русів , говорить, що тут мешкає незліченне число люду і є понад 400 церков та 8 ринків. Якщо під церквами малися на увазі навіть невеличкі домові каплиці, то все одно розмах цивілізаційних змін, які сталися за княжіння Володимира і Ярослава, вражає. Тим-то логічно вмотивованою видається патетика проповіді "Слово про закон і благодать", зверненої до Ярослава та його родини майбутнім Київським митрополитом, а на той час пресвітером княжої церкви Спаса на Берестові Іларіоном:

У згаданій проповіді Іларіон уперше наголошує на "столичній" функції Києва. Для попередньої, язичницької ментальності поняття "столиці" не існувало: оскільки держава персоніфікувалася з особою володаря, то "столиця" містилася там, де резидував він сам. Тож ідея "столиці", як і згадана вище розбудова Києва, навіяна паралеллю з Константинополем. Проте саму постановку питання можна розцінити як перший сигнал відщеплення у свідомості підданих персони володаря від інституту держави.

Ще виразнішим кроком на шляху деперсоніфікації влади стала поява з ініціативи Ярослава Мудрого першого писаного зводу законів – Руської Правди.Ясно, що регулювання конфліктів між вільними, рівноправними мужами здійснювалося в родоплемінному суспільстві і раніше, виходячи з усного Закону, який тлумачили жерці. З розвитком ранньодержавних відносин цей Закон став першим джерелом для норм писаного права; останнє серед германських народів Західної Європи позначалося латинською назвою Lex (досл. закон, у традиційному перекладі – правда ), а серед слов'ян – словом Правда. Згідно з Новгородським літописом, Ярослав, утвердившись після смерті батька і боротьби з братом Святополком на київському престолі, відправив додому загін новгородців, на який спирався, здобуваючи Київ, зі словами: "По се грамоте ходите, якоже списах вами, такоже держите". Далі в літописі під заголовком А се есть правда руская вміщений текст так званої Правди Ярослава з 18 статей, яка визначала способи покарання різноманітних злочинів проти особи – від кровної помсти за вбивство до штрафів за обиду .