Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Факт персонального присягання, як і участь у вічах показують, що людье градские (городяни) в суспільній ієрархії займали вище місце, ніж вільні мешканці сіл – смерди (етимологія цього слова залишається неясною). Що ж до самих слів село, сільце, часто вживаних у літописах, то їхня позірна зрозумілість не повинна вводити в оману. Під тодішнім селом належить розуміти групу будівель, розташованих на одному дворищі – прототипі майбутнього хутора, в якому мешкала селянська родина. Цей пов'язаний кровним спорідненням колектив, що обіймав кілька поколінь, вів спільне господарство на орних та сіножатних ґрунтах, прилеглих до дворища. Земля, в яку вже була вкладена праця, вважалася власністю сімейної общини: Руська Правда передбачає високі штрафи за порушення меж чи псування і самочинне переміщення межових знаків, опосередковано засвідчуючи узвичаєність поняття поземельної власності.

На угіддях, прилеглих до культивованих дворищних ділянок, селяни займалися господарськими промислами – бортництвом, полюванням, рибальством. Такі, спільні для сусідніх сіл-дворищ обшири, в пізніших джерелах називаються судеревами (зважаючи на архаїчне звучання цього слова, не виключено – воно побутувало і в давньоруські часи). На бортному дереві у судеревному лісі насікався власницький знак конкретного дворища – знамя , а порушення бортної межі і псування знаменних знаків суворо штрафувалося.

Певна неусталеність у згадках давньоруських пам'яток про смердів породжує чимало спірних питань, зокрема – були вони залежним чи вільним населенням; чи вкладалося в поняття смерд чітко окреслене соціальне навантаження, яке можна було б пов'язати з усталеним обсягом прав і обов'язків; чи могло вживатися це слово для позначення всієї маси сільського населення? Нині перевагу отримав погляд на смердів як на вільних сільських виробників, пов'язаних з князем відносинами за формулою "опіка/данина за опіку". Що ж до "недисциплінованого" вживання руськими книжниками слова смерд, то пояснення йому, очевидно, належить шукати у згаданому вище зверхньому ставленні до людей фізичної праці, яких кваліфікували з відтінком зневаги до кожного, хто лиш був от племени смердья, тобто простолюдин.

Проте зверхньо-зневажливий відтінок у ставленні до смерда не йшов у порівняння із ставленням до холопа (цим словом у давньоруські часи називали рабів, челядь ). Для кожного вільного мешканця Русі невільник був тільки майном, річчю, над якою господин користувався правом необмеженого розпорядження до вбивства включно. Невільницький люд служив на дворах і в садибах заможніших людей, а також заселяв, обробляючи землю, маєтки князів, бояр та монастирів (пам'ятки згадують холопів княжих, боярських, черньцевих, які жили не в домі господина , а у власних домівках разом зі своїми родинами: діти, народжені в неволі, теж вважалися рабами).

Джерелом рабовласництва була передовсім війна, полон. Проте існували й інші шляхи поповнення невільницького населення. Зокрема, холопом ставав кожний чоловік, який одружувався на рабині; в холопство потрапляли зубожілі люди, які продавали самих себе або своїх дітей. Врешті, з початку XII ст. в джерелах уперше фіксується поява специфічної групи напіврабів – закупів, які потрапили в боргове ярмо і мусили відпрацювати позичку в господарстві кредитора. Серед закупів також могли опинитися й збанкрутілі купці, підсудні, що не мали чим сплатити судового штрафу, палії, конокради.

Між вільним сільським населенням (смердами) та невільним (холопами й закупами) існувала строката перехідна смуга залежного люду, який з тих чи інших причин втратив зв'язок зі своїм попереднім соціальним середовищем, а отже – і засоби до існування. Покровительство над ними належало Церкві. Церковнослужителі послідовно пропагували пом'якшення рабовласницьких відносин, закликаючи до людяності в поводженні з рабами і накладаючи церковні покарання за продаж дітей у холопство, насильство над невільниками, убивство рабів тощо. Відмовившись з XII ст. використовувати у власному господарстві рабську працю, люди церкви знайшли їй еквівалент у згаданому вище прошарку, опікуючись ним, а водночас і користуючись його працею.

Підсумовуючи огляд становища трудового люду в княжій Русі, можемо відзначити, що, з одного боку, відбувалося поступове пом'якшення відносин рабовласництва, коли місце рабів почали заступати залежні групи населення – вже не раби, але й не вільні, а з другого – поступово зменшувалося число вільних селян-виробників – смердів. Тим і другим судилося врешті злитися, але це відбудеться значно пізніше, до чого ми ще повернемося на сторінках цього нарису (див. розд. IV, § 3).