Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Спірним залишається питання, чи знало руське ремісництво якісь самоврядні форми організації за фахами. Прямих свідчень про це в руських джерелах (як зазначалося – взагалі бідних на інформацію про людей праці) немає, однак опосередкованим доказом того, що певні зародки фахових об'єднань мусили побутувати, є згадувані в літописах назви окремих дільниць у містах, які формувалися за фаховою ознакою. Так, у Києві були урочища Гончарі і Кожум'яки , у Вишгороді – Гончарі , в Переяславі – Кузнечні ворота , у Новгороді – Гончарний і Плотницький кінці тощо. Проте загалом розвиткові міського самоврядування (у тому числі й ремісничого) шкодило те, що на Русі, на відміну від Західної Європи, не існувало протиставлення замку феодала містові – місцепроживанню ремісника. Протягом усього існування княжої Русі міста залишалися резиденціями князів та бояр, а міське управління зосереджувалося в руках князя-правителя, делегуючись посадникам чи тисяцьким – людям з числа родовитого боярства, яким належала вся повнота виконавчої влади. Юрисдикція князя поширювалася практично на всі сфери міського життя, тож його розгалужений адміністративно-управлінський апарат, підвладний тисяцькому ( соцькі, десяцькі, тиуни, осьмники ), не лишав місця для розвитку самоврядних ініціатив.

Другим після ремісників за чисельністю класом міського населення були купці. Міжнародні зв'язки, номенклатура товарів і обсяг давньоруської торгівлі є настільки широкою самостійною темою, що її навряд чи можна коротко охарактеризувати в цьому нарисі, тому автор змушений адресувати зацікавленого читача до спеціальної літератури. Тут же важливо відзначити, що соціальний статус городян, зайнятих у сфері торгівлі, за браком відповідних джерел досі залишається темним. Натомість існування корпорацій, які об'єднували купецтво за принципом торговельної спеціалізації, документально засвідчене. Так, у Києві існувало об'єднання гречників і залозників (від назв Путі з Варяг у Греки і Залозного шляху), котре контролювало торгівлю з Візантією, Кримом і Кавказом; аналогічне Іванське братство Новгорода охоплювало купців, що перепродували віск; в Галичі існувала купецька корпорація, яка монополізувала торгівлю сіллю та ін. Зрозуміло, операціями міжнародного масштабу займалися тільки крупні заможні купці. На внутрішньому ж ринку сільськогосподарської та ужитково-ремісничої продукції переважала торгівля, яку провадили або самі товаровиробники, або дрібні купці-посередники. Дуже рано ринковий майдан ( торговище ) став центром міського життя. Згідно з Руською Правдою, саме тут належало привселюдно освідчити пропажу чи шкоду від крадіжки; тут же оголошували княжі розпорядження та інші офіційні повідомлення-новини.

У безпосередньому зв'язку з вільним населенням міст – купцями та ремісниками – перебуває такий знаменитий суспільний інститут Київської Русі, як віче– загальне зібрання міської маси вільних городян. Проте сьогодні ідеалізація вічових зборів як символу народовладдя, властива історикам XIX – першої половини XX ст., викликає у більшості фахівців вельми скептичні оцінки. Як нині переконливо доведено, тон вічам – реліктові племінних сходів, що скликалися в надзвичайних випадках, [19] Виняток складав Новгород, де віча справді діяли як постійний орган влади, керований вечевой избой , перетворюючи місто на купецько-боярську республіку, що запрошувала для оборони городян військового ватажка-князя. – завжди задавали боярські партії та близька до них жменька крупного купецтва. Ліпші мужі, намагаючись використати в політичній боротьбі міські маси як третю силу, маніпулювали настроями простої чаді , а також провокували і скликання самих віч, і спалахи анархії, якими нерідко супроводжувалися вічові зібрання в напружених політичних ситуаціях – коли йшлося про зміщення небажаного князя або запрошення на княжий стіл вигідної для місцевої знаті кандидатури. За приклад можуть слугувати хвилювання в Києві 1068, 1113 та 1157 рр., викликані тертям боярських партій з князями, коли чорні люди грабували двори багатіїв, купців-лихварів і навіть самого князя, розправляючись водночас із княжим управлінським персоналом, що заплямував себе зловживаннями. У цілому ж, городяни мусили складати присягу вірності кожному новому князеві. Це називалося хресним цілуванням ( целоваша к нему хрест ) і супроводжувалося присягою, фрагмент тексту якої наведений у літописі під 1158 р.: "Ти нам князь єси, і дай Бог із тобою пожити, і зради ніякої щодо тебе не вчинити і щодо хресного цілування" .