Олександр ГОЛОВКО: Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття

В другій половині XIX ст. вийшли низка нових важливих праць з історії Південно-Західної Русі, де, зокрема, розглядається структура володінь, що належали Роману, дається оцінка деяким фактам його біографії. [26] Шараневич І. Історія Галицько-Волинської Русі з найдавніших времен до року 1453. – Львів, 1863, та ін. Новий аспект в характеристиці Романа можна знайти в творах М.І.Костомарова, який звертає увагу, що західноруський князь у своїй діяльності відбивав прагнення народу. “ Народ південноруський шукав вже особу, довкола якої хотів згрупуватися в єдності своєї нації…”. “Роман думав про єднання Південної Русі під однією самобутньою владою, і дійсно був вже справжнім володарем її”. Виходячи з цієї тези, історик мотивував жорстокість поведінки Романа щодо бояр саме тим, що такими діями князь відбивав прагнення певних прошарків суспільства. [27] Костомаров Н.И. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования. – Т. 1. – Санкт-Петербург, 1903.– С. 134; його ж . Русская история в жизнеописаниях ее новейших деятелей. – Санкт-Петербург, 1880. – С. 126. В цьому відношенні погляди М.І.Костомарова істотно відрізнялися від оцінки князя Романа М.П.Дашкевича, який вважав, що виникнення “нового порядку” в Галичині та на Волині були справою суто Романа, і разом з його відходом до могили вона потерпіла повної невдачі. [28] Дашкевич Н.П. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. – К., 1873. – С. 11.

В дослідженнях другої половини XIX – початку XX ст., як і в працях попередніх часів, головна увага, в основному, приділялася висвітленню останніх п’ятнадцяти років життя галицько-волинського князя. Зокрема, А.Андріяшев докладно розповідає про боротьбу Романа за піднесення свого впливу на Русі, аналізує взаємини волинського князя з руськими та польськими князями. Необхідно відзначити, що при викладенні подій у історика часто не має достатньої чіткості, оскільки робота не завжди спирається на результати серйозного критичного аналізу джерел. Історик вважає, що Роман зазнав страшної поразки під Мозгавою (1195 р.), а події під Завихостом в червні 1205 р. передані на підставі переказу хроніки Длугоша. Проте необхідно зазначити, що автор робить цікавий висновок про загибель князя Романа під час рекогносцировки. А.Андріяшев пише, що “ смерть Романа була тяжким ударом для всієї південної Русі ”. [29] Андрияшев А . Очерк истории Волынской земли до XIV столетия. – Киев, 1887. – С. 143–154.

М.С.Грушевський висловив досить цікаву думку, що однією з причин, яка викликала відмову Рюрика прийняти пропозицію чернігівського князя Святослава зайняти Галич у 1189 р. було небажання київського князя “озброїти проти себе Романа”. Сімейний конфлікт в родині Романа, як вважає вчений, був інспірований суздальським князем Всеволодом. Захоплення Галича Романом, на думку вченого, призвело до зміни політичної ситуації в південноруському краї. Чернігівські Ольговичі вступили в союз із Рюриком, в той же час київське населення бажало знайти під Романом спокій і захист від половців. Вчений відзначає, що у своїй київській політиці Роману Мстиславовичу необхідно було рахуватися з Всеволодом, проте галицький князь “відчував себе господарем у Київській землі”. Одночасно М.С.Грушевський заперечує А.Андріяшеву, який вважав, що напередодні смерті Роман був князем у Києві. Дослідник аргументовано доводить, що в Києві тоді під контролем галицько-волинського князя сидів син Рюрика Ростислав. [30] Грушевский М. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. – К., 1891. – С. 246.

У першій половині XIX ст. відбулася значна кореляція підходів до вивчення історії Польщі в цілому, її відносин з Руссю зокрема. Значний вклад у цьому процесі здійснив автор першої узагальнюючої побудованої на тогочасній критиці джерел праці з історії Польщі німецький історик професор Познаньського університету Ріхард Рьопель. На відміну від Адама Нарушевича, цей дослідник прагнув критично ставитися до повідомлень хроніки Яна Длугоша, він з кожного приводу перевіряв свідоцтва останнього з матеріалами більш ранніх хронік, віддаючи перевагу інформації останніх. [31] Roeрell G. Geschichte Polens. – Bd. 1. – Hamburg, 1840.– S. 377–381.

В 70–80 рр. XIX століття значної уваги постаті князя Романа було приділено в перших польських спеціальних дослідженнях з історії Русі і Польщі. Зазначимо, що для польської історіографії цього часу було притаманне певне перебільшення впливу Польщі на сході, особливо за часів краківського князя Казимира (1177–1194 рр.), простежується недостатньо критичне ставлення до тенденційних щодо Русі повідомлень хроніки Вінцентія Кадлубка. Проте К.Горський все ж таки, на відміну від польських середньовічних авторів, вимушений був визнати відсутність якоїсь залежності Романа від Казимира. [32] Gorski K. Stosunki Kazimierza Sprawiedliwego z Rusią. – We Lwowie, 1875. – S. 25–31.