Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Невдовзі Михайло Ханенко оселився в Козельці. Однак його продовжували бентежити лаври політичного діяча. Весною 1677 року він написав листа до нового короля Речі Посполитої — Яна III Собєського — з пропозиціями про співробітництво. Є припущення, що він хотів запропонувати польському монархові свою кандидатуру на гетьманську посаду. Але це послання перехопив Самойлович. На допиті перед генеральним суддею Ханенко розповів про свої «незаконні» зносини з польським монархом. Остання згадка про колишнього гетьмана в документальних джерелах датується кінцем 1678 року — Михайло Ханенко перебував у батуринській тюрмі під арештом у командира московських стрільців Радишевського. Помер гетьман у 1680 році.

Отже, останній пропольський правобережний гетьман М. Ханенко мав непогані людські якості, бажав щастя своїй рідній землі. Військові здібності Ханенка допомогли йому протягом шести років утримувати булаву. Але М. Ханенку не вистачило політичного розуму державного діяча, він так і не зрозумів гетьмана Дорошенка в його прагненні утвердити на території Центрально–Східної Європи єдину Українську державу.

Це, однак, у жодному разі не може бути причиною негативною ставлення до Михайла Ханенка — складної і дуже неоднозначної постаті в українській історії…

Гетьман Лівобережної України (1669—1672). Намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Опираючись на полки компанійців, прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово послаблюючи політичну роль козацької старшини.

Прагнучи об’єднати «Україну обох сторін Дніпра», вів таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережжя під протекторат Туреччини. Така політика викликала невдоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду.

В результаті старшинської змови усунутий від влади та відправлений до Москви. Засуджений до страти за державну зраду. Згодом страту замінено на довічне ув’язнення. Після ув’язнення перебував на російській військовій службі. Незадовго до кончини постригся у ченці.

Українські історики пов’язують час гетьманування Многогрішного із закінченням Руїни.

Українські історики досить неоднозначно оцінювали та оцінюють діяльність гетьмана Д. Г. Многогрішного.

«Демко Многогрішний, — писав український історик початку XX століття М. Аркас, — був родом селянин і не визначався ні розумом, ані політичною вдачею. Через те–то П. Дорошенко, не надіючись од нього нічого лихого, безпечно настановив його на який час наказним гетьманом. Але як тільки він поїхав до Чигирина, Ромодановський із військом знову вступив в Україну. Многогрішний став підлещуватися до його і до козацької старшини. 6 березня 1669 року він зібрав раду в Глухові, і на ній було так зроблено, що його вибрано гетьманом лівобічної України».

Але є й інша думка. Український історик І. Крип’якевич так характеризує Д. Многогрішного: «Це була людина твердої вдачі, абсолютист, непоступливий і задиристий, — сам собі завдячував кар’єрою і не думав ні перед ким поступатися».

А тепер забудьмо про чиїсь оцінки і спробуймо спокійно скласти свою. Поглянемо передусім на те, що вчинив, на що важив і чого домагався цей «абсолютист».

Про походження, дитячі та юнацькі роки життя Д. Г. Многогрішного відомо досить мало. Відомо, що походив він із селянської родини з–під містечка Коропа на Чернігівщині й, навіть осягнувши владу гетьмана, «зостався простим і неписьменним» і як «мужицького сина його не поважали сучасники». Але Многогрішний справді пишався тим, що, не маючи за собою ні давнього козацького родоводу, ні освіти, спромігся досягти вершини політичного олімпу Гетьманщини — здобути гетьманську булаву.

Як тисячі інших селян під час Національно–визвольної війни, Демко покозачився і дуже швидко здобув гучної слави. Чутки про неабияке вміння молодого козака за день зібрати тисячний загін, а за тиждень перетворити його в страшну для шляхти силу дійшли до самого Б. Хмельницького, і той призначив Многогрішного військовим осавулом. Саме під цим чином ім’я Д. Многогрішного вперше згадується у козацькому Зборівському реєстрі 1649 року.

Під час війни Многогрішний займався організацією козацьких загонів, забезпеченням їх зброєю, боєприпасами, навчанням молодиків військовій справі тощо. Крім того, він виконував різні доручення Хмельницького та його найближчих соратників, брав участь у врегулюванні напруженого становища, що склалося між населенням Київщини та польською владою. Влітку 1650 року до Києва вирушило п’ятнадцятитисячне військо козаків, незадоволених свавіллям польської шляхти. Дем’ян Многогрішний і Данило Нечай добилися від польського короля Яна–Казимира грамоти, яка підтверджувала умови Зборівського трактату між Україною та Польщею й яку було подано до Київської городської книги. Це послабило напругу і задовольнило як Богдана Хмельницького, так і польського короля.