Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Дем’ян Многогрішний командував загонами козаків у різних битвах. Так, 1651 року, перед Берестецькою битвою полковник Іван Богун послав навздогін полякам, які відступали з Кам’янця, загін козаків під орудою Многогрішного, але під Купчинцями він зазнав поразки.

Втім, треба зауважити, що тривалий час після Національно–визвольної війни Многогрішний перебував у безвісті. Як відомо, деякий час він очолював Чигиринський полк, що свідчило про зміцнення його становища в умовах кривавої круговерті Руїни.

За часів гетьмана І. Брюховецького Д. Многогрішний очолював Чернігівський полк. Гетьман багато в чому покладався на цього вояка й адміністратора й більше, ніж іншим, довіряв йому. Може тому, що бачив у ньому щось дуже близьке собі (згадаймо, що І. Брюховецький теж дійшов до гетьманської булави, починаючи зі «старшого служки» Б. Хмельницького). І Многогрішний не обманув надій свого патрона. Коли вибухнуло антимосковське повстання, чернігівський полковник разом з іншими лівобережними старшинами, що брали участь на козацькій раді в Глухові 1668 року, будучи невдоволеними умовами Андрусівського перемир’я, приєднався до нього.

Після того як у 1668 році І. Брюховецького було скинуто з гетьманства, Д. Многогрішний перейшов на бік Петра Дорошенка, з яким був близько знайомий ще з років Хмельниччини. Після свого від’їзду на Правобережжя Дорошенко залишив Многогрішного на Лівобережній Україні наказним гетьманом, доручивши йому вигнати воєвод з Переяслава, Ніжина, Чернігова.

Але тільки–но гетьман П. Дорошенко полишив Лівобережжя, на Сіверщину (Ніжин і Чернігів) рушила московська армія на чолі з воєводою Ромодановським. Цей наступ, відсутність воєнної допомоги від гетьмана, московські залоги у містах, тиск промосковськи налаштованої частини старшини і православного духовенства (особливо архієпископа чернігівського Лазаря Барановича) поставили наказного гетьмана у досить складну ситуацію.

Прибулі в Седнів брат Д. Многогрішного Василь, стародубський полковник П. Рославець і колишній ніжинський полковник М. Гвинтівка почали умовляти Многогрішного повернутися під владу російського царя. Ці умовляння впали на благодатний ґрунт, і Дем’ян Многогрішний відправив їх на переговори з князем Ромодановським. Між ним і Многогрішним зав’язалися жваві стосунки. Вони закінчились тим, що Многогрішний і Рославець присягли на вірність російському цареві. Гетьман і воєвода зустрілися в Салтиковій Дівиці, де обговорили деталі відновлення російських залог в українських містах.

Тим часом відправлені до Москви М. Гвинтівка і Василь Многогрішний доповідали в Малоросійському приказі, ніби Дем’ян Многогрішний і Петро Рославець хочуть, щоб на Україні був російський гетьман з військом. Причому, мовляв, утримання війська брав на себе український народ. Як виявилося пізніше, М. Гвинтівка і Василь Многогрішний видавали бажане за реальне. Дем’ян Многогрішний так не думав, бо він належав до тієї групи козацької старшини, яка обстоювала широку автономію України в складі Російської держави.

Автономістично налаштований старшині та духовенству протистояла основна маса міщан, селян і білого духовенства. Саме в царському уряді вона шукала захисту від визиску з боку тих місцевих можновладців, що перебували при владі. Наївна віра окремих груп населення в «доброго» царя розколола українське суспільство і завдала шкоди національним інтересам України.

Позиція Многогрішного щодо союзу України з Московією чітко викладена в листі до вже згадуваного Лазаря Барановича. В ньому, зокрема, він писав: «Порадившись з полками лівобережного боку Дніпра, при яких вільностях хочемо бути, відомо чиню, якщо государ нас, своїх підданих, захоче при колишніх вільностях покійного славної пам’яті Богдана Хмельницького, в Переяславі затверджених, зберегти і нинішніх ратних людей своїх з міст наших усіх — Переяслава, Ніжина, Чернігова — вивести, тоді «изволь», ваше преосвященство, написати царській величності: якщо нас по милості своїй прийме, вільності наші збереже і, що зробилося з вини Брюховецького, простить (а то зробилося від насилля воєвод і відняття вільностей Війська Запорозького), то я готовий з полками цього боку Дніпра царській величності поклонитися і сили наші туди направити, куди буде царський указ. Якщо царська величність нашою службою «возгнушається», то ми за вольності свої вмерти готові; якщо воєводи залишаться, то хоч один за одним померти доведеться, а їх не хочемо». Як видно з цього листа, Дем’ян Многогрішний не виступав проти повного розриву України з Московією, а домагався, і притому рішуче, відновлення умов Переяславської угоди 1654 року.