Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Спроби реалізувати промосковську політику викликали протидію населення. В умовах антимосковського повстання, бажаючи збереження своєї влади, порвав з Москвою та здійснив спробу об’єднатися з правобережним гетьманом П. Дорошенком.

Трагічно загинув від рук лівобережних козаків.

Кар’єра гетьмана Івана Брюховецького здається чи не найдивовижнішою з–поміж кар’єр усіх гетьманів та кошових отаманів України. На відміну від інших державників того часу, він не був ні січовиком, ні реєстровим козаком. Не вкрив він себе славою й у Національно–визвольній війні. Не став героєм народних пісень і дум. До самої смерті Богдана Хмельницького був лише вірним його джурою (служником).

Народився Іван Брюховецький, ймовірно, у шляхетській родині. Він не був природним козаком. Дещо про його походження говорив наказний гетьман Я. Сомко: «Брюховецькому ймати віри не можна, тому що він напівлях, лях, що прийняв православ’я, у війську ж не служив і козаком не був».

Уперше ім’я його згадано в «Реєстрі Війська Запорозького» 1649 року серед козаків гетьманської Чигиринської сотні під іменем «Мартинец Хмельницького». Основним обов’язком старшого слуги І. Брюховецького на той час було виховання гетьманича Юрія Хмельницького, а також виконання дипломатичних завдань: навесні 1656 року він здійснив місію до Трансільванії (історична область на північному заході Румунії) з метою укладання військово–політичного союзу з князем Ракоці (цей союз мав надзвичайно важливе значення для Української держави в умовах зближення Московії та Речі Посполитої й необхідності пошуку союзника для продовження війни з Польщею). Ставлячи перед послом важливі завдання, Богдан Хмельницький водночас надавав йому широкі повноваження, запевняючи трансільванського володаря в тому, що Брюховецькому «можна довіряти, як послу нашому, вповні». Відправа на чолі посольства до одного з європейських дворів передбачала, як мінімум, хоч би поверхове знання латини — тогочасної офіційної мови дипломатії та знайомство з канонами світського етикету. Як перше, так і друге навряд чи було б можливим у середині XVII століття за умови «низького», нешляхетського походження Брюховецького. Навпаки, це дає підстави висловити припущення, що майбутній гетьман замолоду пройшов певну науку при магнатських дворах Речі Посполитої і здобув непогану освіту. Про зв’язки Брюховецького з Польщею свідчили в пізніші часи і його опоненти.

Існують також документальні згадки про візит Брюховецького в гетьманство Івана Виговського до двору польського короля Яна–Казимира. Проте головною для нього наприкінці 40–х — у першій половині 50–х років усе ж залишалася служба при дворі гетьмана Хмельницького. Тут він виконував певний час функції управителя гетьманськими маетностями, а згодом займався вихованням гетьманича Юрія.

Служба Брюховецького на відповідальних посадах при гетьманському дворі, який Богдан Хмельницький плекав надії в майбутньому перетворити на один з княжих дворів Європи, свідчила про неабиякі адміністративні здібності майбутнього гетьмана, значні потенційні можливості і певне становище в тогочасному українському істеблішменті. Щодо цього досить показовим є й той факт, що посол трансільванського князя Ференц Щебеті, прибувши в середині літа 1656 року з офіційною місією до Чигирина, 22 липня був на прийомі в гетьмана, наступного дня відвідав генерального писаря, а ще через день, 25 липня, зробив візит Брюховецькому.

Після смерті Богдана Хмельницького Іван Брюховецький супроводжував Юрія в поїздці на навчання до Києво–Могилянського колегіуму. Юрій Хмельницький найбільше довіряв саме своєму слузі — Івану Мартиновичу. Перебуваючи в Києві зі своїм вихованцем, І. Брюховецький також відвідує лекції київських професорів. Про це опосередковано свідчить як його добра обізнаність з правилами риторики (яка згодом проявилася під час його перебування на Січі та в боротьбі за електорат напередодні Ніжинської ради 1663 року), так і грамотність й образність його офіційного та приватного листування.

За дорученням гетьмана І. Виговського, відвідавши з місією Варшаву, Брюховецький прийнятий королем і «королівське жалования імал». Місія Брюховецького до Варшави мала місце десь наприкінці 1657—1658 років, тому що вже навесні 1659 року ми бачимо його в таборі непримиримих опонентів Виговського.

У той час коли Ю. Хмельницький прагнув використати невдоволення козаків політикою І. Виговського та повернути собі гетьманську булаву, Брюховецький, на виконання доручення гетьманича, вирушив на Січ. На Січі, де його зустріли не як слугу Б. Хмельницького, а як представника гетьмана Ю. Хмельницького, І. Брюховецький шукав підтримки у запорожців. Йому вдалося успішно виконати доручення свого патрона. Але до гетьмана він вже не повернувся, а залишився на Січі. Розуміючи, що при молодому і недосвідченому гетьманові Юрасю Хмельниченку йому не зробити кар’єри, для цього необхідна підтримка Січі, Іван Мартинович вирішив здобувати авторитету серед запорожців. З весни 1659–го по 1662 рік він жив на Січі, вдаючи із себе щирого прихильника простих козаків, відчуваючи, що на Січі до нього ставляться з повагою — як до людини, свою часу наближеної до Б. Хмельницького. До того ж, він справді знав чимало таємниць славетного гетьмана і вмів яскраво переповісти різні історії з життя «батька Богдана», та й був таки «своїм» — не з панів. Одне слово, зоставшись на Січі, Брюховецький невдовзі здобув позицію душі товариства, і йому навіть довірили, на певний час, булаву кошового отамана.