Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

На початку лютого 1659 року він розбив ворожі війська під Переяславом, про що сповістили Європу деякі друковані «летючі листки» (газети). 14 лютого Виговський підійшов до Миргорода, де засів один із лідерів опозиції С. Довгаль, і запропонував його жителям здатися. Листи гетьмана та агітація миргородського протопопа Пилипа схилили миргородців до згоди. Довгаль мусив капітулювати разом зі своїми військами. Московський загін, що був при ньому, роззброїли, пограбували і відпустили на всі чотири сторони. Гетьман рушив після цього на Гадяч, Хорол, Сорочинці й Грунь, розбиваючи на шляху загони опозиції. Юрій Немирич вів боротьбу за Лохвицю. Тоді ж тяжкі бої розгорнулися під Мстиславом, де в наступ перейшли війська Івана Нечая та Самійла Виговського. Гетьман у цей час наштовхнувся під Грунню на значний опір опозиції, після чого взяв в облогу Зіньків, де укрився з двома тисячами запорожців та царськими військами Іван Силка, що проголосив себе наказним гетьманом. Облога міста затяглася. Не допоміг і прихід з–під Лохвиці Юрія Немирича. Після кількох невдалих штурмів Виговський відступив і рушив на захід, узявши на шляху Веприк, Ра- шівку, Мошенки, а потім повернув до Чигирина. Командування над гетьманськими військами на Лівобережній Україні було покладено на Г. Гуляницького. Тим часом зі сходу на Київ посунула потужна лавина царських військ, яка налічувала понад 100 тисяч вояків.

Цими військами командували князі О. Трубецькой, С. Пожарський, Г. Ромодановський, С. Львов, Ф. Куракін. До них приєднався із загонами сил опозиції І. Безпалий. На шляху царських військ стояли гетьманці ніжинського полковника Г. Гуляницького, на якого було покладено командування на Лівобережній Україні, а також прилуцького полковника Петра Дорошенка. Гетьманці стояли відповідно під Конотопом та Срібним. Ромодановський і Безпалий узяли Лохвицю, потім Срібне, причому останнє місто вирубали упень і спалили. Майже одночасно обложили в Конотопі Гуляницького. Невдовзі сюди стягнулися всі царські війська, які вийшли із Слобожанщини. Гуляницькому вже не вперше було приймати оборону фортець, то й цього разу він зі своїми ніжинськими та чернігівськими козаками хоробро протистояв ворожим військам, завдаючи їм великих утрат. Не допомагали ані штурми, ані підкопи з мінами, ані постійне бомбардування артилерією. Навіть Самовидець, який негативно ставився до Виговського та його сподвижників, і той відзначив хоробрість і вправність обложених. Коли царські війська почали робити перед собою земляний вал, щоб засипати рів перед містом, то землю ту обложенці під час вилазок тягали в Конотоп і збільшували свій вал. Царські війська задовольнялися тим, що чинили рейди, внаслідок чого були спалені Борзна й передмістя Ніжина.

Успішна оборона Конотопа дала змогу гетьману Ви- говському виграти час і зібрати чимале військо, яке разом з невеликими загонами сербів, німців, поляків та молдаван нараховувало близько шістдесяти тисяч. Окрім іншого, він добився і того, що сам хан Мухаммед–Гірей IV разом із сорокатисячною ордою рушив йому на підмогу. Українські й кримські війська з’єдналися на Крупич–полі. Підійшовши до Конотопа, Виговський залишив орду, яка за річкою Соснівкою поділилася на дві частини. Сам же гетьман на чолі решти війська вдарив на царські сили і завдав їм значної шкоди. Побачивши нечисленне військо гетьмана, князь Пожарський рушив за ним, а коли воно стало тікати (як виявилося потім, умисне), кинувся навздогін. Коли Пожарський перетнув за втікачами річку, то опинився в пастці біля села Соснівка. Із засідки з двох боків на його військо вдарили резервні козаки Виговського та орда. Одночасно широко розлилася річка, яку встигли загатити люди Виговського, котрі на додачу зруйнували міст, що унеможливило відступ старим шляхом. Таким чином, Конотопська битва відбулася за сценарієм, подібним до Батозької битви, але масштаби втрат виявилися значно більшими. Внаслідок Конотопської катастрофи на полі бою полягло близько сорока тисяч царського війська, а п’ятнадцять тисяч, у тому числі з півсотні воєвод, були взяті в полон.

До полону потрапив і сам Пожарський. Також ходили чутки, що воєвода Ромодановський був поранений і навіть убитий. Насправді ж Ромодановському вдалося втекти до своїх. У Конотопській битві Виговський втратив чотири тисячі козаків, а хан — шість тисяч ординців. Самійло Величко записав з цього приводу: «Отак винагороджено було, Бог так зволив, розором і кров’ю війська і його (Пожарського. — Авт. ) власного, невинне пролиття крові сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба той, хто мав крилаті коні». 9 липня 1659 року союзники вдарили на царське військо, яке ще стояло під стінами Конотопа, й воно мусило відступати до Путивля «оборонною рукою», тобто табором, відбиваючись від насідаючих козаків і татар. Конотопська битва мала надзвичайно широкий резонанс у Європі. В Москві звістка викликала велику тривогу, адже після «смутних часів» ще ніхто так не загрожував їй. С. Соловйов так описав події: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув у один день, і ніколи вже після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська. В жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах напав на Москву». Цар звелів готуватися до оборони і навіть сам наглядав над земляними роботами. До Москви почали прибувати біженці, поширилися чутки, що цар виїде за Волгу, в Ярославль. Виговський і справді готував наступ на Москву, але невдовзі, коли татари почали чинити наскоки за кордон, був змушений відмовитися від свого наміру. Почалося з того, що Сірко вдарив на Крим і ногайські улуси і завдав там великої шкоди. Це стало приводом для повернення хана на батьківщину. Він залишив Виговському лише невелику частину свого війська. З тилу Шереметев та Борятинський посилили свої рейди з Києва, і Виговський мусив послати свого брата Данила, щоб той узяв Київ, але й цього разу того спіткала невдача. Сам гетьман повернув свої сили проти опозиції і знов узяв Миргород, Веприк, рушив на Гадяч, де засів полковник Апостол. Але опозиція не припиняла боротьбу. Коли князь Трубецькой — згідно з волею царя — вже хотів запропонувати Виговському мир на умовах договору 1654 року, до нього прибув представник опозиції ніжинський протопіп Мефодій Филимонович і заявив про підготовку повстання в тилу Виговського. На чолі добре законспірованої змови стояла група козацької старшини, яка висунула своїм лідером Богданового сина (фактично керував усім Яким Сомко, дядько Юрія Хмельницького). До змовників належали наказний ніжинський полковник Василь Золотаренко (брат славетного Івана Золотаренка, що поліг у 1655 році, та третьої дружини Богдана Хмельницького — Ганни), переяславський полковник Тиміш Цицюра, Іван Богун, Іван Сірко та інші. На Січ було послано від імені Юрія Хмельницького Івана Брюховецького. Ці лідери були значно сильніші й авторитетніші, ніж ті, що діяли в 1658 — першій половині 1659 року. їхній виступ якраз після Конотопської битви пояснюється острахом перед фактичним запровадженням у життя Гадяцького трактату, послабленням Росії як імовірного союзника в боротьбі проти Польщі і, звичайно, можливою війною з Московією, що протікала б переважно на Лівобережжі (основу опозиції знову складала старшина лівобережних поляків).