Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Повстання проти Виговського почалося в Переяславі, де діяв Т. Цицюра та сотник Василь Лихий. За свідченням Самовидця, Цицюра викликав до себе поодинці прихильників Виговського, а там наказував їх в’язати, а потім страчувати. Оволодівши Переяславом, Цицюра послав гінців по допомогу до царських воєвод у Київ і отримав її. Після цього заколотники взяли Ніжин. Скориставшись тим, що Гуляницький від’їхав до Корсуня, вони тихо увійшли до міста й подали сигнал для виступу. За одну годину захоплені зненацька прихильники Виговського та п’ять польських хоругов були винищені. Третім значним містом, яке виступило проти Виговського, став Чернігів. Потім повстання охопило значну частину Лівобережної та Сіверської України. Саме тоді вбито Юрія Немирича, коли він їхав до Чигирина. Про початок повстання дано знати царським військам, і невдовзі Ромодановський виступив у похід на Полтаву й Пирятин, а Трубецькой — на Ніжин. У Переяславі на Трубецького чекав уже Безпалий, а на півдні діяв Сірко. Гетьманом було проголошено Юрія Хмельницького, хоч обрали його пізніше, а наказним гетьманом став Я. Сомко. Повстання перекинулося й на Правобережну Україну, де його очолив Іван Богун.

Виговський врятувався випадково. Один із змовників розповів про підготовку виступу проти нього на сповіді. Священик відмовився відпустити йому гріхи, і тоді змовник розповів про наміри опозиції Виговському, і той встиг утекти. Гетьман тоді віддав рішучі накази про страту Богуна й Сірка, але останні випередили його і встигли вже перебити кілька десятків визначних прихильників Виговського. Іван Груша, якого гетьман послав до короля, із сльозами на очах розповідав у Львові про те, що лише з його полку змовники винищили дванадцять хоругов разом з їх дружинами та дітьми. Данило Виговський у цей час благав Потоцького, командувача польськими військами, щоб той подав допомогу для походу на Чигирин та Смілу. В столиці тримала оборону невелика залога С. Гуляницького. У Смілі перебувала Катерина Хмельницька — дружина Д. Виговського.

За короткий час Виговський опинився в надзвичайно тяжкому становищі. Його військо тануло на очах, переходило до Юрія Хмельницького. Слід віддати належне гетьману, він, бачачи свою поразку, відмовився шукати допомоги у турків і татар, як йому дехто пропонував. Була також думка йти у Білорусію до І. Нечая, аби разом продовжувати боротьбу. Але Виговський був реалістом і розумів, що такі дії призведуть лише до подальшого спустошення України. Він вирішив використати останній шанс: апелювати до козацької ради, тим більше, що чимало козаків правобережних полків віддавали йому перевагу перед набагато слабшими від нього політиками в особі Юрія Хмельницького, Я. Сомка, В. Золотаренка. У середині вересня 1659 року в Германівці на Київщині зібралася рада. Але це була «чорна» рада, де головну роль відігравали козацькі низи. Прихильників Виговського не хотіли слухати і навіть убили декого з них. Значна частина війська Виговського переметнулася тоді на бік Юрія Хмельницького, а сам гетьман мусив рятуватися втечею. Цікаво, що після того, на початку жовтня 1659 року, Виговський зустрівся з представником Яна–Казимира, його «покоєвим» (Іваном Мазепою), і передав королю та коронному канцлеру листи, в яких прохав допомогти визволити з Чигирина свою дружину і заопікуватися в разі потреби своїм малолітнім сином Остапом, який перебував у батьків гетьмана. Але й тут йому не вдалося досягти мети. Підмоги він не отримав, а Чигиринський замок капітулював. Олена Стеткевич і все майно Виговського були передані Юрію Хмельницькому, який став гетьманом після ради в Білій Церкві.

Виговський остаточно переконався, що його справа програна. У своєму листі до Яна–Казимира від 29 грудня 1659 року він, між іншим, зазначив: «У минулі роки сила козаків ослабіла, хвилюючися в бурях міжусобиці. Найбільші полки погинули: сорокатисячний полтавський, тридцятитисячний миргородський, а прилуцький, іркліївський — знищені зовсім. Міста і села поросли кропивою… Одні з козаків полягли на місці в нищівних кривавих битвах, а інші — потрапили в орду разом із жінками. Отже, все козацьке військо, з’єднане разом, насилу склало 40 000…» Коли до Виговського прибули посли Ю. Хмельницького, канівський полковник Лизогуб і миргородський полковник Лісницький, з проханням віддати булаву й бунчук новому гетьману, він не заперечував, сказавши: «Я не для себе її (булаву) тримав». Потім він передав клейноди з гінцями Хмельницького, пославши у зворотну путь і брата Данила. Але Данило, потрапивши у вир подій, був поранений, потім його узяли в полон під Лисянкою й видали царським військам. 10 листопада 1659 року біля Калуги Данило помер. Поховали його в селі Горньому. Пізніше тіло гетьманового брата перевезли в Чигирин. За деякими даними (в це вірив і сам Виговський), Данила було по–звірячому закатовано. Але більше підстав є вважати, що брат колишнього гетьмана помер у дорозі від ран. Принаймні, Юрій Хмельницький посилав потім до І. Виговського слугу брата Данила, який був присутній при останніх хвилинах його життя. Слуга мав запевнити колишнього гетьмана, що смерть його брата була природною.