Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Крім питання про воєвод в Україні та їх утримання, царські посли від імені царя поставили вимогу про скасування козацтва в Білорусії, а також зажадали, щоб гетьманський уряд надіслав Швеції ультиматум про примирення з Москвою. З вимогами Москви Виговський та старшина на раді вимушені були погодитися. Прийнявши присягу Виговського, Хитрово вручив йому гетьманську булаву та бунчук.

Своїми діями пізньої осені й зими 1657 року московський уряд продемонстрував невизнання Виговського гетьманом. Він дав дозвіл на його переобрання в різних містах, крім того, заручився згодою офіційних посланців від українського уряду і Запорожжя (до речі, без їхнього відома) на введення в Україну московських гарнізонів та їхнє утримання за рахунок місцевих коштів. Московський уряд продуманими тактичними ходами заклав міну, яка могла дестабілізувати ту слабку соціальну рівновагу, що почала складатись в Україні на початок зими 1657 року.

Бачачи зволікання царя з затвердженням Виговського гетьманом, опозиція активізувала свої дії. Посилилось невдоволення селян та міщан політикою гетьмана та його однодумців. Плани Лісницького провалились, і хоч він утримався в полковницькому уряді, але наслухався від своїх однополчан такого, чого йому вистачило на все життя. В опозицію до гетьмана став полтавський полковник Мартин Пушкар, який раніше підтримував гетьмана.

Пушкар вигідно відрізнявся від Виговського і повніше відповідав вимогам народного лідера. Він походив з українців, що в умовах загостреного сприйняття етнічної належності мало неабияке значення. З початком революції 1648 року він був у перших лавах повстанців як найнадійніший прихильник Богдана Хмельницького, один з найталановитіших полководців Визвольної війни. Зажив неабиякої слави, авторитету серед старшини та рядових козаків, став їхнім улюбленцем. Пушкар був далеко не бідною людиною, залюбки жертвував кошти на монастирі й церкви, допомагав бідним. Але багатство нажив не визиском селян, як Виговський та інша шляхта, оскільки не мав таких маетностей, як вони. Відомий тільки один його хутір Пушкарі під Полтавою. Він був одним із тих небагатьох козацьких старшин, які не прагнули стати подібними до колишніх польських панів і яких обходили своєю ласкою і Богдан Хмельницький, і московський цар. Свої статки Пушкар здобув у бою, а потім примножив підприємництвом. Мав трьох синів — Андрія, Кирила і Марка, які поділяли погляди батька і всіляко йому допомагали.

Передбачаючи соціальний вибух, Пушкар вирішив спрямувати його на усунення Виговського з гетьманства. В літературі його дії характеризувались як боротьба за владу і за промосковський курс України. Справді, відкидати його претензії на гетьманську булаву не можна. Проте не маємо про це жодних даних, навіть натяків на них. Реальнішою виглядає версія про намагання полтавського полковника звести на гетьманський престол Юрія Хмельницького, про що тоді в Україні багато говорилося. Сумнівним виявляється і твердження про належність Пушкаря до «про- московського угруповання старшини». Тому що він, на відміну від багатьох лідерів, не звертався до царя з проханням вводити в українські міста московські гарнізони.

Пушкар став керівником народного повстання проти переорієнтації зовнішньополітичного курсу гетьмана І. Виговського, його соціально–економічної політики, яка в першу чергу були спрямована на задоволення інтересів козацької старшини і шляхти. Звинувачення Виговського у зраді, апеляції до московського царя були тільки тактичними ходами у досягненні стратегічної мети. Пушкар не був зацікавлений у зміцненні влади Московії над Україною і за це не виступав. Він обстоював державну незалежність України, правда, в союзі з Московією. Наступні події розвивались уже поза його волею. Звичайно, Мартин Пушкар також несе свою частку відповідальності, перш за все, за створення передумов, що пізніше призвели до Руїни, все глибшого втручання в українські справи московського уряду і занепад Української держави.

У грудні 1657 року Пушкар зібрав полкову раду й оголосив, шо Виговський зноситься з поляками, кримським ханом, назвав гетьмана зрадником і повідомив про намір боротися з ним. Пушкар закликав немаєтне населення покозачуватися і йти до нього на службу за відповідну плату. Оскільки козацтво тоді було привілейованим класом, то на заклик полковника відгукнулась маса людей. Насамперед — робітні люди, які не мали інших засобів до існування, крім наймитування, а саме винники, броварники, пастухи, наймити та декласовані елементи з Полтавського, Миргородського, Лубенського й інших лівобережних полків. Незабаром у Полтавському полку зібралось десь 20 тисяч чоловік, поділених за козацьким звичаєм на полки та сотні. Озброєння їхнє складалося переважно з дерев’яних київ, звідки вони й дістали назву дейнеки 1. На місцях, зокрема в околицях Миргорода, Ромнів, Гадяча, Зінькова, почалось не тільки масове покозачення населення, а й виступи проти прибічників Виговського. У Полтаву прибув кошовий отаман Яків Барабаш на чолі загону з 700 запорожців.