Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Корсунська рада підтвердила гетьманство І. Виговського та вирішила низку дуже важливих справ. Узагалі, вона відіграла значну роль у зміцненні міжнародного становища України. Так, з Польщею, від якої Україну відділяла нейтральна смуга між Случчю і Горинню, на Корсунській раді було укладено перемир’я. Одночасно гетьман поновив союз із Кримським ханством і Туреччиною, продовжуючи політику свого попередника щодо Кримського ханства. Разом з тим, на Корсунській раді 1657 року вперше виявилася різниця у політичній орієнтації української козацької старшини. Деякі полковники, наприклад Пушкар, рішуче виступали на підтримку московського протекторату в Україні. Й навіть полковники Тетеря, Гуляницький, Дорошенко, які згодом зайняли антицаристську позицію, на Корсунській раді висловилися за орієнтацію на Москву. Водночас вони відстоювали збереження автономії України в складі Московської держави.

Значна частина старшини, зокрема генеральної, а також полковники Зеленський, Богун та інші прямо й недвозначно доводили на раді, що царський уряд не додержується договору про вольності України, а тому необхідно подбати про забезпечення своїх прав за допомогою інших держав. За рішенням Корсунської ради до Москви було послано посольство у складі корсунського полкового осавула Юрія Міневського, його брата Василя, сотника Юхима Коробки та чотирьох козаків.

Зрештою, на Корсунській раді було схвалено курс на подальший союз із Москвою при дотриманні нею взятих на себе раніше зобов’язань. Учасники ради вирішили послати до царя посольство з повідомленням про обрання Виговського гетьманом і проханням, щоб «усе було по–старому», тобто за Березневими статтями 1654 року, які виключали втручання царату у внутрішні справи України.

На Корсунській раді був і царський посол Артамон Матвеев, котрий привіз царську грамоту, в якій Виговський так і називався не гетьманом, а лише писарем. Отже, цар не визнав обрання Виговського, мотивуючи це поправкою до договору 1654 року, яку однобічно висунула Москва. Тепер вимагалося повідомляти царя не після обрання гетьмана, як зумовлювалось у цьому договорі, а перед обранням, та одержувати спеціальний дозвіл. Сама процедура на раді мусила проходити обов’язково в присутності царського представника.

У своїй закордонній політиці Виговський прагнув утримувати приязні відносини з усіма сусідніми державами, не віддаючи жодній з них особливої переваги. Він вважав, що система міжнародної рівноваги забезпечить Україні незалежність.

У жовтні 1657 року Виговський з генеральною старшиною і полковниками відбув до Києва для освячення церквою свого обрання. 27 жовтня у Братському монастирі в присутності київського воєводи Бутурліна чернігівський єпископ Лазар Баранович вручив Виговському жалувані ще Богдану Хмельницькому царем булаву, шаблю та бунчук. Однак урочистість події не зняла напруги між однодумцями Виговського та царським урядом. На святковому обіді в палатах єпископа генеральний суддя Самійло Зарудний заявив київському воєводі, що за польського короля вольностей у Війська Запорозького ніхто не віднімав, а цар, хоч раніше й також це обіцяв, але прислав «пункти, за якими нам доводиться їх втратити». На це Бутурлін нічого не відповів, тільки запевнив гетьмана у царській милості. На запрошення прибути в Софійський собор воєвода відповів відмовою і тільки повторив волю царя, щоб Український митрополит підпорядковувався Московському патріархові й призначався ним. Цим самим царський уряд укотре вже продемонстрував свій давній намір ліквідувати самостійність української церкви і тим самим порушив одне з найголовніших прав незалежної України. Маса патріотично настроєного духівництва, старшини рядового козацтва, міщанства і селянства з цим не могли погодитись і примиритись. Вибори митрополита відклали до дня святого Миколи.

Залишивши Юрія Хмельницького у Києво–Могилянському колегіумі, Виговський зі своїм почтом виїхав у Переяслав і 3 листопада 1657 року мав зустріч із московським воєводою Григорієм Ромодановським. У розмові з ним гетьман намагався не допустити втручання московських військ у конфлікт із Запорозькою Січчю. Він заявив, що Січ хоче піддатись кримському ханові, на Запорожжі почались бунти, але він сам придушить ці виступи, а воєвода нехай виведе свої війська за Дніпро. Однак домогтися цього йому не вдалось і московські війська залишились на Лівобережжі, своєю присутністю дестабілізуючи і так гостру ситуацію в Гетьманщині. Після цього Виговський подався до Гадяча, де викопав приблизно один мільйон золотих зі скарбу Богдана Хмельницького. Цим самим він все життя накликав на себе гнів Юрія Хмельницького, який вважав ці гроші своїми. І ніякі пояснення, що вони належали і братові Виговського Данилові, оскільки той тримав за собою дочку Богдана Хмельницького Катерину, не допомагали. Зрозуміло, що для І. Виговського це був вимушений крок.