Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Ще за життя І. Скоропадського, який став гетьманом після переходу І. Мазепи до шведів, російський уряд проводив політику на обмеження автономії Лівобережної України. Важливим кроком у цьому напрямі було створення восени 1722 року для управління її територією Малоросійської колегії у складі шести російських офіцерів на чолі з бригадиром Вельяміновим.

1722 року помер гетьман І. Скоропадський. На період до виборів наказним гетьманом Лівобережної України був призначений чернігівський полковник Павло Полуботок. Представники козацької старшини звернулися до царя за дозволом на вибори гетьмана. Претендентами на цю посаду виступили двоє: Д. Апостол і чернігівський полковник та наказний гетьман П. Полуботок. Проте царський уряд, прагнучи до поступової ліквідації автономії Лівобережної України, знаходив різні причини для відмови.

Двовладдя, що виникло на цій території (з одного боку, Малоросійська колегія, яка представляла інтереси російського уряду, а з другого – гетьманський уряд на чолі з Полуботком, який енергійно наполягав на збереженні автономії), призвело до конфліктів, у які втрутився царський уряд. Цар викликав до Петербурга наказного гетьмана П. Полуботка разом з генеральним писарем С. Савичем та генеральним суддею І. Чарнишем. Там вони знову від імені всього Війська Запорозького звернулися до Петра І з проханням дозволити вибори гетьмана.

Миргородський полковник Д. Апостол і після закінчення Північної війни, як свідчать лігописи, брав участь у воєнних походах, У 1722 році він очолював десягитисячне козацьке військо, яке разом з російською армією воювало у Персії. А вже восени 1723 року російські війська на чолі з князем М. М. Голіциним і козацькі полки під керівництвом Д. Апостола, готуючись до нового походу, стояли табором на річці Коломак.

У вересні 1723 року представники козацької старшини представили миргородському полковнику підготовлене прохання до царя про вибори нового гетьмана та про передачу збирання податків на Лівобережній Україні з царської казни до Військового скарбу. Д. Апостол, як зазначалося пізніше в царському указі, у них «многое переправил и некоторые пункты прибавил и приложа сам руку, других полковников и полковую старшину прикладывать заставливал». Потім це царським урядом було йому поставлено в провину.

1 жовтня 1723 року за підписами миргородського полковника і наказного гетьмана Д. Апостола, полкової і сотенної старшини, бунчукового і значкового товариства, від імені усього козацького війська, яке брало участь у поході на Коломак, ці прохання (чолобитні) було передано Петру І. Літописець зазначає, що цар, прочитавши їх «з великим гневом и яростию», відразу ж віддав наказ заарештувати П. Полуботка, С. Савича та І. Чарниша, які тоді були у Петербурзі. 18 грудня 1724 року П. Полуботок помер у в’язниці.

8 лютого 1725 року імператриця Катерина І, яка прийшла до влади після смерті Петра І, видала маніфест, за яким «за те вышепоказанные от старшин вины и преступления наших указов и за чинимые к малороссийскому подлому народу обиды и разорения… надлежали сослать в ссылку на вечное житье в Сибирские городы, а движимые и недвижимые их ймення взять на наше величество; однако ж Ми… указали жить им в Петербурге с женами и детьми безсъездно…» Миргородському полковнику Д. Апостолу, зазначалося в маніфесті, «на которого от малороссийского народа в обидах челобитья хотя и не явились», теж наказано було жити із сім’єю у Петербурзі.

Обидва Апостоли оберталися в найбільш аристократичних колах Петербурга, робили візити і мали стосунки з такими впливовими людьми, членами Верховної таємної ради, як Голіцини, Апраксій, Головкін. Вони мали кілька разів нагоду скласти пошану цариці і бути прийнятими на аудієнції. Такий помітний діяч на петербурзькім горизонті, як Теофан (Феофан) Прокопович, також дуже прихильно поставився до Апостола і його сина. Петро Апостол записав у своєму щоденнику під 31 жовтня 1725 року, що він разом з батьком увечері був у домі Прокоповича, котрий «прийняв нас дуже люб’язно»; жваві стосунки з Прокоповичем, з його учнем ігуменом Кроликом і навіть з такою важливою особою, як духівник цариці, продовжувалися до останніх днів перебування Д. Апостола в столиці.

Цікаво, що Данило Апостол і його син вступили в дуже живі зносини з герцогом голштинським та його дипломатичним представником у Петербурзі графом Басевичем. Очевидно, і тут шукали вони протекції, щоб здобути від цариці дозвіл на виїзд в Україну. Особливо часто ходив Петро до Басевича, який хотів допомогти Апостолам, а можливо, мав на увазі якісь вигоди для свого герцога, наприклад, зближення з Меншиковим через Апостолів.