Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І в здійсненні його великодержавницьких планів. Навпаки — він узагалі заборонив вибори наступного гетьмана.

І. Скоропадський не зі своєї волі став гетьманом, але ставши на чолі пошматованої, колись великої, а нині позбавленої державності країни, на чолі враженого розбратом народу, намагався зробити неможливе, аби якось урятувати цей народ від остаточного винищення і зберегти його від цілковитого приниження.

Гетьман Лівобережної України (1727–1734). Виявив себе умілим воєначальником та талановитим адміністратором. Примножуючи свої багатства, Данило Апостол, на відміну від багатьох інших тогочасних старшин, ніколи не зловживав ні службовим становищем, ні володільницькими правами, не домагався реалізації власних інтересів на шкоду іншим. Саме тому історія не донесла до нас жодної скарги підданих Апостола на свого сюзерена.

Ставиш гетьманом, він, незважаючи на свій поважний вік, з молодечим запалом узявся за облаштування державного життя Гетьманщини: повністю оновив корпус генеральної і полкової старшини, намагався врегулювати поліквідації обмеження на вивіз українських товарів за кордон; сприяв налагодженню взаємовигідних торговельних зв’язків з Кримом; вживав заходів по створенню бюджету Гетьманщини; реформував судову систему, розпочинає процес кодифікації українського законодавства; опікувався освітою та культурою.

Однак більшість починань гетьмана розбилися об глуху стіну колоніальної імперської бюрократії.

Гетьман Д. Апостол — один з небагатьох козацьких керманичів, що знайшов спокій у рідній землі.

Рід Апостолів, що походив з Молдавії (Валахського князівства), у XVI–XVIII століття відіграв помітну роль в історії Української козацької держави. Вперше прізвище Апостол 1649 року засвідчено в козацькому реєстрі війська Б. Хмельницького у списку Андріївської сотні Миргородського полку. Очевидно, ім’я цього козака Павло Охрімович.

Батько Данила — Павло Охрімович Апостол, волоський найманець, який вступив на військову службу до польського короля Владислава IV Вази, а потім служив ротмістром у Яреми Вишневецького, сотником у полку Г. Лісницького, хомутецьким сотником. Згодом він вступив до козацького війська і невдовзі посів у ньому значне становище — перебував на старшинських урядах у П. Тетері, С. Опари, генеральним осавулом у П. Дорошенка (з 1666 року), гадяцьким і миргородським полковником. У 1659 році П. Апостол виконував обов’язки наказного гетьмана. В 1660 році він очолив Гадяцький і Миргородський полки.

Зайнявши у козацькому війську високу посаду полковника, який здійснював на території полку як військову, так і вищу адміністративну владу, Павло Апостол, як і інші представники козацької старшини, прагнув до поліпшення свого економічного становища. З цією метою він почав скуповувати земельні ділянки у козаків та селян сіл Харківці, Хомутці та Бакумівці Миргородського полку.

4 грудня 1654 року в козацькій сім’ї Павла Охрімовича Апостола народився син, якого назвали Данилом. У досить молодому віці (28 років) завдяки військовим заслугам, авторитету батька у 1682 році гетьман І. Самойлович запропонував його кандидатуру як таку, що гідна полковницького уряду (на цій посаді він пробув аж 44 роки).

1687 рік поставив у складне становище миргородського полковника: з одного боку, він зберігав вірність І. Самойловичу за полковницький пернач, а з другого — не міг перешкодити його падінню, діям опозиції. Д. Апостол вберігся від зміщення з посади завдяки приятельським стосункам із севським воєводою Л. Неплюєвим, який, за спогадами С. Величка, «з миргородським полковником дружив». Ця прихильність впливового російського вельможі заважала І. Мазепі розправитись з полковником, якого він повинен був остерігатися через його зв’язки з тими, хто так чи інакше впливав на політику щодо України. Гетьман, не бажаючи мати у власній команді «не свого» старшину, вдався до випробовуваного ще на початку своєї кар’єри засобу: подав до Москви компрометуючі дані про небажану персону. Уже на початку 1688 року Малоросійський приказ був проінформований про те, що Д. Апостол «пишет к запорожцам без ведома ево, і противные на возмущение народу малороссийскому писма».

У жовтні того ж року з Москви до Батурина приїхало посольство Ф. Шакловитого у справі Другого Кримського походу. У статті VIII переговорів записані слова І. Мазепи: «Полковник де Апостоленко, который в прошлую зиму запорожцев кормил и дарил, и обещал им дать зимовые становища в своем полку, также челядника своего, без его ведома, в Польшу посилать и по возвращении челядника о нем не писал же и в том не оправдался, — теперь еще учинил также поступку: был он поставлен с полком своим на побережье для опасения от неприятельских людей, и писал к нему, гетману, чтоб ему для лучшаго поиска над неприятелем перейти за Днепр, и он вместо промыслу, учал иметь съезды, и банкеты и разговоры с вором и беглецом с Апостольцом». Московські урядовці, ознайомившись у листопаді 1688 року з цим гетьманським звинуваченням, вирішили перенести його розгляд на початок військової кампанії 1689 року, коли в Гетьманщину з полками мав прибути В. Голіцин і прийняти відповідне рішення. Російські урядовці, схоже, прислухались до думки А. Неплюєва і залишили все по–старому. Та й відставка миргородського полковника в ході маршу, розгортання військових дій теж була, очевидно, небажана для успіху справи, а тому Д. Апостол утримався на полковницькому уряді.