Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

А от любовний роман мав інший трагічний наслідок: 14 липня 1708 року у Борщагівці В. Кочубея та І. Іскру стратили.

Дорого коштувала Мазепі справа Кочубея — й не лише самого страху. Довелося йому й розщедритися: цареві було дано 2000 дукатів, Меншикову — 1000 й шість великих срібних бутлів, Головкінові — 1000, Шереметеву — 500 і срібне начиння, Шафірову — 500, князю Долгорукому — 600, Степанову — 100 дукатів.

Хай там як, донос, чолобитна — типова практика тієї доби. Іншої узаконеної альтернативи їй не було. Тому цілком справедливим є висновок, що не донос В. Кочубея став детонатором організації антимосковського повстання в Україні, а брутальний наступ московського абсолютизму на українську автономію.

1708 рік став переломним у долі гетьмана І. С. Мазепи. Зверхник України, прагнучи кращої долі «для бедной Украйни», зважився на відчайдушний крок — порвав з Петром І і перейшов на бік Карла XII.

Питання про мотиви цього кроку Мазепи здавна перебувало у центрі уваги істориків. Сам гетьман, за словами генерального писаря П. Орлика, пояснював свої дії так: «… не для приватной моей пользы, не для высших гоноров, не для болшаго обогащенія, а ни для иных яковых–нибудь прихотей, но для вас всех, под властію и реиментом моим зостаючих, для жон и детей ваших, для общего добра матки моей отчизны бедной Украйни, всего войска Запорожскаго и народу малороссийского, и для подвышеня и разширеня прав и волностей войсковых хочу тое при помощи Божой чинити, чтоб вы с жонами и детми, и отчизна с войском Запорожским так от Московской, як и от Шведской стороны не погибли». Сумніватись у правдивості свідчення особи, втаємниченої в плани Івана Мазепи, не доводиться.

Звичайно, Мазепа добре знав про становище на Лівобережній Україні, про поступовий, але неухильний наступ на її автономний устрій, розумів централізаторські прагнення царизму, бачив зарозумілість і пихатість російських воєвод, придворних чинів, їхню зверхність у ставленні до старшини. Був він чудово обізнаний із злиденним становищем рядового козацтва, котре тисячами гинуло далеко від рідної землі у воєнних походах, на будівництві каналів, зведенні фортець. Величезний податок, що часто перевищував господарські можливості, ліг на плечі селян.

Не збільшив любові народу і тривалий конфлікт гетьмана із Семеном Палієм — одним з організаторів визвольного руху на Правобережній Україні. Тут ішлося не лише про їхні особисті симпатії чи антипатії, не лише про заздрість Мазепи до популярності фастівського полковника. Тут зіткнулися два полярних погляди на суспільно–політичний лад України: демократичний, козацький С. Палія і аристократичний, панський І. Мазепи. Гетьман домігся свого: Петро І прислухався до доносів улюбленця і дозволив заарештувати Палія, а згодом заслати його до Сибіру.

Про причини переходу Івана Мазепи на бік шведського короля навряд чи можна говорити однозначно. Очевидно, далися взнаки певні суспільні та моральні позиції гетьмана, його особисті образи. Повороту в політичній кар’єрі сприяла й міжнародна ситуація, що склалася на початку XVIII століття в Європі. Молодий, енергійний шведський король Карл XII завдав поразки росіянам у Прибалтиці, поставив на коліна Данію, вступив на територію України та Білорусії. У Польщі втратив корону Август II, королем обрали шведського ставленика Станіслава Лещинського. Здавалося, доля відвернулася від одержимого реформаторськими ідеями Петра І. І тут перші сумніви закралися в душу гетьмана. У здійсненні своїх політичних задумів Мазепа не був оригінальним. Плани союзу зі шведами, започатковані ще запорожцями, згодом були розвинуті Б. Хмельницьким. Але Мазепа наповнив їх новим змістом. Він уже опирався на досить стійку історичну традицію, яку репрезентувала частина козацької старшини. Документи засвідчують, що перші контакти між І. Мазепою і польським королем С. Лещинським були започатковані 1705 року. Перебуваючи у Дубно, він зійшовся з княгинею Анною Дольською, з якою вів «денні й нічні конференції». Розмови з цією «прелестницею» (вислів гетьмана) ще більше посилили сумніви, а також зміцнили впевненість Мазепи у необхідності докорінно змінити політичну орієнтацію.

Так хто ж ця жінка, котра зуміла залишити такий помітний слід в українській історії?

Ректор Києво–Могилянської академії, впливовий український духовний і освітній діяч, згодом один з найвідоміших ідеологів реформаторської діяльності Петра І Феофан Прокопович був щиро переконаний в тому, що стосунки гетьмана з княгинею Дольською неминуче мають завершитися шлюбом.