Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

По від’їзді Івана Мазепи з Волині інтимні стосунки гетьмана з княгинею не перервалися: вони регулярно листувалися, в подарунок від польської пані гетьман, котрий перебував у поході на білоруських землях, отримав коштовну постільну білизну та капелу музикантів. На цьому тлі серед близького оточення Івана Степановича і поповзли чутки про вірогідне швидке одруження Мазепи з Анною Дольською.

Проте чи тільки інтимні почуття ховалися за цими стосунками? Вочевидь, що не лише вони. У вже згаданому доносі Кочубея на Мазепу серед іншого вказувалося також, що княгиня, як особа досить впливова в Польсько–Литовській державі, а до того ж ще й родичка короля Станіслава Лещинського (вона доводилась йому тіткою), невпинно схиляла українського гетьмана до дружби з польським монархом, обіцяючи зробити його чернігівським князем, а за Військом Запорозьким закріпити всі права і вольності, на які лише козаки можуть претендувати. Очевидний політичний підтекст амурних справ гетьмана і княгині виразно вбачав і Пилип Орлик, котрий трохи згодом, згадуючи перипетії тих буремних літ, у своїх спогадах відстоював думку стосовно того, що ідея розриву з Москвою в голові українського правителя зародилася саме під час зустрічей в Білій Криниці з княгинею Анною.

Повернувшись з походу в Україну, в липні 1706 року, під час відвідин Києва Мазепа отримав від Дольської чергового листа, в якому вона іменем короля Станіслава просила якнайшвидше розпочати реалізацію «задуманої справи», обіцяючи ефективну допомогу з боку як польського монарха, так і його союзника, короля Швеції Карла XII.

Розпочата гетьманом гра становила для нього смертельну небезпеку, особливо після того, як на нього донесли генеральний суддя В. Кочубей і полтавський полковник І. Іскра. Зважаючи на це, таємне листування з княгинею Дольською здійснювалося з дотриманням найсуворіших засобів конспірації, лише у формі шифрограм, зміст яких ставав відомим тільки самому гетьману та його генеральному писареві. Однак і цього, на думку Івана Степановича, було недостатньо, аби вберегти себе від розправи царя. Тому–то й у присутності Пилипа Орлика неодноразово з його вуст зривалися розпачливі вигуки на адресу «шаленої баби», котра неминуче його занапастить. Проте важко судити, наскільки щирим був Іван Степанович у своїх наріканнях. Адже Україна мимо його волі та його інтриг була втягнута в смертельно небезпечне протистояння Петра І з Карлом XII, і ситуація складалася таким чином, що пасивність українського керівництва могла призвести до найтрагічніших наслідків через те, що російський монарх у своєму прагненні до реваншу за поразки перших років війни був готовим йти на будь–які жертви. І хто знає, чи не потрапить до їх числа Україна.

Зв’язки гетьмана з С. Лещинським стали відтоді регулярними. Але Мазепа все ще не зважувався прийняти остаточне рішення. Протягом наступного часу контакти між обома сторонами не припинялися. На їх форму та інтенсивність впливали різні фактори: боротьба між прихильниками Августа II і С. Лещинського, подальше загострення стосунків козацької старшини з царськими воєначальниками тощо. Особливе збентеження, що межувало із справжнім шоком, викликали слова, сказані князем О. Меншиковим на званому обіді у гетьмана (липень 1706 року), де були присутні цар і чимало придворних сановників. Тоді напідпитку Олександр Данилович порадив Івану Степановичу негайно взятися за реформування внутрішнього устрою Гетьманщини, з тим щоб остаточно ліквідувати її автономію. Реакцію старшини на ці слова князя найбільш повно висловив прилуцький полковник Дмитро Горленко, який заявив: «Як ми задушу Хмельницького всегда Бога молим і имя его блажим, что Украйну от ига ляцкого освободил, так противним способом и мы, дети наши во вечные роди душу и кости твои будем проклинать, если нас за гетьманства своего по смерти своей в такой неволи зоставишь».

Так минуло два роки. Очевидно, гетьман, як і раніше, перебував у полоні суперечливих думок, накреслював різні політичні комбінації. Він то підтримує листування з княгинею Дольською (це був один з каналів зв’язку із С. Лeщинським), то перериває його, то зашифровує листи, то розкриває їх зміст Петру І. Переломною у болісних роздумах гетьмана над формуванням своєї політичної лінії стала, очевидно, нарада, скликана Петром І у Жовкві (квітень 1707 року). Деталі розмов гетьмана з царем та іншими воєначальниками нам не відомі. Але добре знаємо, з яким настроєм І. Мазепа залишив стіни царської ставки. Тоді він заявив старшині: «Если бы я Богу так верне и радительне служил, получил бых наиболшое мздовоздаяніе, а здесь хотя б в ангела пременился, не могл бых службою и вернсхь тію моєю жадного получить благодарствія». Важко сказати, що мав на увазі гетьман. Але ясно одне: кинута ним фраза була не випадковою, приховувала потаємний зміст.