Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

У 1665 році, після смерті батька, І. Мазепа дістав звання чернігівського підчашого.

Мазепа увійшов у політичне життя України в тяжку для неї годину. Україна фактично розпалася на дві частини, які боролися між собою: одна на боці Москви, інша — на боці Польщі.

Наприкінці 1669 року Мазепа вступив на службу до гетьмана П. Дорошенка. Поява Мазепи при чигиринському дворі також була пов’язана з великою зміною в його особистому житті. Десь у 1668—1669 роках він одружився в Корсуні з удовою (трохи старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Вона була донькою відомого хмельничанина Семена Половця, полковника білоцерківського (1653—1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) й генерального судці в гетьмана Петра Дорошенка (1671). Тесть Мазепи був близьким товаришем Петра Дорошенка, і тому шлюб Мазепи з Фридрикевичкою відкривав йому безпосередній шлях до дорошенківського Чигирина.

Ми дуже мало знаємо про гетьманову Ганну. Невідомо, які взаємини були в подружжя, але дружина Мазепи звичайно залишалася осторонь державно–політичного й навіть двірського життя. Є вказівки, що вона віддавала головну увагу родині й маєтково–господарським справам, власним (вона мала землі понад р. Россю, коло Корсуня) і чоловіка (на Лівобережній Україні). Невідомо також, чи мала вона дітей від Мазепи. Якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві.

Ще відомо, що за гетьманування Івана Самойловича (Мазепа був тоді у військовому поході) Ганна, «асаулкою енеральною будучою», судилася з Боровською «пред бунчучним енералним К. Голубом о тую сіножать, же стадом було Мазепиным вибито и по наказанию правном (судовому. — Авт. ) Мазепиха на своих сіножатях взаміну трави кошти давала».

Гамбурзька газета «Ґісторіше Ремарке», подаючи 27 листопада 1703 року біографію Мазепи, зазначає, що він був одружений з багатою вдовою, яка померла у 1702 р., й «… мав тільки доньку, що дуже скоро пішла з життя». У синодику Крупицького Батуринського монастиря було знайдено поминальну на «род его милости пана Іоанна Мазепи». На першому місці у ній ім’я батька Стефана, а далі йдуть імена Євдокії, Варвари, Тетяни, Олени, «младенцы» Варвари, Івана. Це, очевидно, всі найближчі родичі Мазепи, які або померли від моровиці, або, найімовірніше, загинули на Правобережжі під час нищівного нападу татар 1674 року. Як відомо, у 1700–х роках гетьман уже не мав нащадків.

Але повернімося до кар’єрного шляху Івана Мазепи. У Дорошенка Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, а згодом (десь коло 1674 року) він, можливо, виконував обов’язки генерального осавула. Мазепа, який став найближчим дорадником і приятелем Дорошенка, виконував важливі дипломатичні гетьманські доручення. Він виступав як посередник у переговорах із турецьким султаном, польським королем, московським царем і бранденбурзьким електором.

Під час однієї з таких дипломатичних виправок до Туреччини і Криму Мазепа, якого супроводжував татарський загін і 15 невільників, котрих везли як подарунок султану, був захоплений у полон запорозькими козаками, що чатували на шляхах для захисту від татарських нападів. Татарський загін знищили, невільників визволили, а Мазепу засудили на смерть. Мазепа попросив дозволу перед стратою сказати слово. Його красномовність зробила свою справу. Славетний кошовий отаман Іван Сірко після довгих роздумів сказав запорожцям: «Не вбивайте його… може, колись він стане в пригоді Батьківщині».

Мазепу відвезли до лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Два дні вистачило Мазепі, щоб увійти в цілковиту довіру до гетьмана, й той відправив його до Москви, доручивши подати повну інформацію про Туреччину і Кримське ханство, а також віддати листи Дорошенка до великого візира й хана. Московські бояри поставились із чемністю до Мазепи, запропонували йому переїхати на лівий берег до Самойловича. Мазепа так і зробив, незабаром зайнявши при ньому посаду генерального осавула. А вже 1687 року він — учасник антигетьманського перевороту і усунення І. Самойловича від влади. Його ж і було обрано на Коломацькій раді гетьманом. Ходили поголоски, що він передав Василю Голіцину 10 тисяч золотих, щоб забезпечити собі його підтримку та голоси старшини на виборах. Гетьманування почав він традиційно: підписав на березі Коломака нові договірні статті, що визначили місце Лівобережної України в складі Російської держави. Незабаром зайнявся розподілом майна Самойловича і розправою над своїми противниками, роздачею універсалів на нові маєтності та організацією бенкетів у Батурині.