Іван Огієнко: Дохристиянські вірування українського народу

Хреститися на схід сонця міцно увійшло в вірування багатьох народів. Напр.: «Перехрестився на схід сонця» (І. Багряний: «Тигролови» І. 157). «Ізольда обернула обличчя на схід і помолилась Богу» («Тристан і Ізольда», переклад М. Рильського, ст. 140). «Чинячи Намаз (Молитву), татари обличчям повертаються на схід (Н. Рибак: Переяславська Рада, ст. 227, вид. 1948 р.).

Старовірський Збірник XVIII ст. (з моєї бібліотеки) на л. 46 подає: «Аще ли чернець на востокь помочится — (йому кара) поклоновъ 300 і 6, дней і нощей». Це подається як Правило 7-ме Анкирського Собора 314–315 років, але в офіційному Збірникові цього Правила нема.

В весільному ритуалі сонце й тепер грає помітну ролю, бо й сам цей обряд тісно зв'язаний з соняшним культом. У весільних піснях часто звертаються до сонця, місяця й зірок, а фігурками сонця й місяця, «шишками», оздоблюють коровай. Молода, запрошуючи гостей на весілля, йде «посолонь», в напрямі сонця (пор. обходження Церкви також «посолонь», по сонцю, як було вдавнину). Можливо, що й персні в весільному обряді зв'язані з сонцем, — синонім тепла та плодовитости, а не фаллічности, як дехто вияснює (Вовк: Студії, 269). Так само в весільному ритуалі шанується й місяця: місяць і вечерова зоря — це символ молодого та молодої.

Вдавнину сонцеві приносили жертву, про що розповім далі, ст. 161–172.

Комети завжди віщують нещастя, і люди боялися їх з найдавнішого часу, про що в Літописах маємо багато записів. Так, Іпатіїв Літопис під 1265 р. розповідає: «Явися звізда на востоці хвостатая, образом страшним, іспущающе от себе лучі великі. От видіння же сед звізди страх обья вся чоловіки і ужасть. Хитреці же, смотрівше, тако рекоша: Мятежь велик будеть в земли. Но Бог спасе Своєю Волею, і не бисть ничтоже».

Так само й криваві зорі — лиховісна ознака, як про це свідчить «Слово о полку Ігореві». В Іпатієвому Літопису під 1102 р. читаємо: «Бисть пламеньє на Небеси, місяця генваря 29, — аки пожарная зоря, і бисть тако світ всю нощь, аки от луни полни сзітящеся».

По небесних світилах часто гадали, і взагалі вони реагують на події на землі; пор. у «Слові о полку Ігореві»: «Другого дня вельми рано кривавії зорі світ повідають».

Сонце — святе й праведне, тому не можна дразнити його злими подіями. І нечиста сила діє звичайно вночі, коли нема сонця. Сонце не терпить крови, і карає вбивця, коли він проллє кров на його виду. Взагалі сонце не повинно бачити крови: «Людська крівця не водиця, розливати не годиться», — каже приповідка.

У нас є багато стародавніх легендарних оповідань, що невинно пролита кров, та ще за сонця, кличе собі в свідки щобудь, те, що було під час убивства, і забиті виявляють про злочин цими речами. Напр. часті оповідання про чудесну дудку з калини, що виросла на могилі забитого й видає вбивця; це світовий мотив. Рудченко наводить казку І ч. 79, де за свідка стає перекотиполе, і Квітка-Ос-нов'яненко обробив це в новелу «Перекотиполе». Часом невинно вбиті дають знати при допомозі своїх речей, позоставлених удома: вони міняються, або покриваються кров'ю.

Із усіх чотирьох сторін землі найбільше шанується Схід, — сторона де сонце сходить, сторона, куди всі моляться.

Про небесні світила в українській фразеології позосталося багато антропоморфічного, а це вказує на наші стародавні вірування, напр.: сонце сходить, народився місяць, дивляться зорі й т. ін.

Сонце — то тепло й світло, а його проміння вогненні, цебто вогонь походить від сонця. Силу вогню люди пізнали дуже рано, і рано його обожили, зробивши другим сином Сварбга. Вогонь, вірили, був виявом соняшного бога на землі, послом Неба на землю. У деяких народів вогонь став окремим, ясно означеним богом, але в нас він таким не став, хоч стародавні пам'ятки часом звуть його Сварбжичем, цебто сином бога Неба Сварбга.

Різні старші повір'я, а то й пам'ятки, ясно вказують, що і в нас вогонь обожувався й його шанували, як бога. Арабський письменник X віку Ібн-Даста оповідає, що слов'яни були вогнепоклонниками, бо поклонялися вогню. Кирило Турівський в XII віці, як я вище подав, пише, що з прийняттям Християнства вірні не будуть уже звати вогонь богом.

В «Слові Христолюбця» XI віку читаємо про наших предків, що вони «і вогневі моляться, зовуще єго Сварожичем, моляться вогневі под овином» (клунею). [10] [10] юф. Буслаев: Историческая христоматія, ст. 519, 522, 522, Москва, 1861 рік.

Домове вогнище, «очаг», береже щастя дому і всіх його членів, чому воно сильно шанувалося (пор. пенатів у римлян). В кінці земля згорить у вогні, і тоді буде кінець світові.