Соломон Гольдельман - Жидівська національна автономія в Україні. 1917 1920

Добрий початок українсько жидівської співпраці.

Воно справді спочатку здавалося, що ми стоїмо перед добрими і великими можливостями. Також керівники українського руху, як видно, вірили в ці можливості. Принаймні, коли Винниченко писав чотири роки після тих подій історію української революції, він пригадав цей ідеальний стан тодішньої віри у добрі вигляди жидівсько української згоди. Так, коли він пише про те, як меншості «не могли примиритися з перемогою українства й все намагалися якось затримати її дальший поступ», він додає: «крім єврейських партій». А там, де він описує добрий перебіг першого спільного засідання Центральної Малої Ради з представниками національних меншостей, він каже: «Особливо ця щирість виявлялась у представників єврейських організацій. Вони вже прийняли в свою свідомість Центральну Раду, як свій орган і виступали в ньому, як рівні члени його, з рівними правами, політичними і національними; представник сіоністів промовляв староєврейською мовою, тим маніфестуючи й прихильність сіоністів до української державности і рівноправність єврейства в цій державності».

Урочисті промови на тому першому спільному засіданні Центральної Ради з 12 (25) липня 1917 року не були лише маніфестацією, а відзеркалювали справжню позицію національно жидівського представництва в тодішньому українському парлямєнті. Була, зрозуміло, певна різниця й нюанси в тих промовах, як і в позиції кожної з п’ятьох жидівських партій, які там представляли жидівську національну меншість, але спільним було в усіх них визнання права України на територіяльно автономний державний лад, незалежно від того, як викристалізуються врешті взаємовідносини між автономними одиницями багатонаціонального російського державного організму. Цей спільний фронт тривав аж до того моменту, коли стихійний біг подій не спрямував українську політику на шлях повного державного відокремлення від Росії. Тут, коли відкрилася неминучість відірвання українського жидівства від решти жидів у межах Росії, коли стала зовсім реально небезпека розшматування колишнього суцільного національного жидівського тіла, жидівські політичні угруповання спинилися. Так створився перший прорив у неписаній, але фактично до того часу діючій згоді між національними таборами – українським і жидівським. Голосування у Цетральній Раді під час проголошення Четвертого Універсалу зафіксувало цей прорив. Також у цьому не було одностайного ставлення усіх п’ятьох жидівських політичних партій, і різниця між ними відбилась на дальших українсько жидівських взаємовідносинах.

Засаднича жидівсько національна позиція.

Якщо бажаємо пізнати справжню засадничу позицію жидівських партій у ту врочисту хвилину, від якої почалася коротка, але справді «золота доба» жидівсько української співпраці, мусимо придивитися до однієї постанови принципового змісту, яку ухвалив Всеукраїнський Комітет Жидівської Соціял Демократичної Партії «Поале Ціон» напередодні підписання угоди між представниками Центральної Ради і делегацією міністрів Тимчасового Уряду про підстави автономної України і разом з цим про вступ представників національних меншостей до складу Центральної Ради. Ця резолюція, що недвозначно заманіфестувала позитивну позицію жидівських соціялістів в Україні до українських вимог справжнього автономного статусу для країни, мала тоді безсумнівний вплив на переговори між українськими представниками і російськими міністрами. Тому немає нічого дивного, що обидва історики української революції, соціял демократ В. Винниченко і соціял революціонер П. Христюк, внесли текст цієї постанови соціялістичносіоністичної партії до своїх творів.

Вага цієї резолюції полягає не лише в тому, що вона, як здається, стала в пригоді українській стороні в цих переговорах, але також тим, що вона засвідчила, що жиди ставляться прихильно до українських прагнень. Її значення також у її програмовому змісті, де доводиться доцільність територіяльно автономного ладу і виправдується встановлення кордонів автономної території в згоді з етнографічним станом його людности. Якраз питання територіяльного обсягу автономної України було одним із найтяжчих пунктів у цих переговорах: українські представники добивалися включення всіх її губерній у кордони майбутньої автономної держави, тоді як російські міністри пропонували обмежитись на п’ятьох. Цей пункт так і залишився спірним у дальшому процесі переговорів аж до остаточного розриву між Києвом і Петроградом. Постанова «Поале Ціон» визначила також остаточну межу політичної самостійности України, на яку жидівське суспільство могло погодитися, беручи до уваги життєві національні інтереси жидівського колективу, в обсязі загально російському. Постанова визнала за таку межу перебудування Російської держави на республікансько федеративних підставах і включення України, як автономної частини, у ту федеративну республіку. Далі цієї межі «Поале Ціон» не вважав за можливе піти. Кілька місяців пізніше, коли українська революція вступила в другу свою вирішальну добу, і Центральна Рада проклямувала державну незалежність України, «Поале Ціон», у згоді з цією постановою, й разом з іншими трьома жидівсько національними партіями, утрималася від голосування. З усіх п’ятьох жидівських партій один «Бунд» голосував, разом з росіянами, проти проголошення України самостійною державою.