Соломон Гольдельман - Жидівська національна автономія в Україні. 1917 1920

Правда, як ми всі швидко в тому переконалися, більшовицькі послідовники ленінського вчення в Україні були ліпшими фахівцями у вживанні гасла «грабуй награбоване», ніж українські «соціяльні прозеліти», і вони вміли вдало використати соціяльні інстинкти українського селянина, як також ворожнечу до всього українського у російських та у зросійщених робітників у містах, щоб підкопатися під найсвятіші й найсправедливіші мрії української національної революції. Тим часом у той початковий період боротьби українців за самі підстави автономії, у той період, мовляв, дипломатичної боротьби між Києвом і Петроградом, ніхто ще не міг передбачити, як виглядатиме внутрішня контроверсія різнонаціональних факторів в Україні. Але одна річ була зовсім ясна: росіяни в Україні ніколи з доброї волі не примиряться з повним здійсненням українських прагнень; у їх тяжкій боротьбі назовні українцям доведеться добре оглядатися на спротив у середині.

Таким чином ставало більш менш ясним також для українських політиків, що єдина національна меншість, яку їм, мабуть, вдасться притягнути на свій бік у їх боротьбі за автономію, будуть жиди. Але тако ж тут не все було гаразд з тієї причини, що процес зросійщення як в розумінні культурної асиміляції, так і політичної орієнтації значної частини жидівської інтелігенції, буржуазії й робітників, зайшов не менш далеко, ніж у тих «малоросів», що про них була щойно мова. Ці зросійщені жиди в Україні були не меншими ворогами українського національного визволення, ніж «малороси». Вони також залишилися у стороні від жидівського національного руху, від сіонізму і жидівського соціялізму. Вони почасти були дуже активні в політичних угрупуваннях російської меншости в Україні як у ліберальних, так і соціялістичних його колах: а коли згодом в країні повіяло більшовизмом, ті з них, яким у цьому не перешкоджав їх соціяльний стан, опинилися також у лавах нових переможців. Вони мали значний вплив, бо були дуже активні в крайовій пресі й культурному житті українського міста. Вони часто репрезентували тут «російську орієнтацію» в політичному житті і почасти сиділи навіть у Центральній Раді, як представники обох головних російських соціялістичних партій – меншовиків і соціялістів революціонерів. Це вони впадали найбільше увічі українському таборові і викликали ворожі настрої супроти жидів взагалі, хоч ці зросійщені елементи в жидівському політичному таборі були чужі, бо в жидівському суспільстві панувала виразна національна орієнтація. Ці російські патріоти жидівського походження, – аз бігом часу і зі зміною революційної ситуації в Україні, жидівські прозеліти більшовизму, чималою мірою спричинилися до затруєння тих дружніх взаємовідносин, які створилися у першу добу революції між українським і жидівським політичними таборами, насамперед завдяки послідовній політиці національних представників у Центральній Раді, які співпрацювали з українцями в укладанні перших цеглин автономної держави.

Правда, патріотично російські тенденції, які представники російської меншости жидівського походження проводили в Центральній Раді, в муніципалітетах, в робітничих радах, в російських часописах, що виходили в українських містах, та в яких працювали асимільовані жидівські інтелігенти, не були єдиною перешкодою на шляху до гармонійної українсько жидівської співпраці. Впертий спротив російського уряду супроти бажаного українцями обсягу компетенції автономних органів, далі загострення соціяльних тенденцій селянських українських верств, які успішно визискувала більшовицька пропаганда, спроба національного українського керівництва протидіяти більшовизації народних мас і війська шляхом загострення національно патріотичних гасел, усе це разом почало створювати в країні атмосферу політичної і національної дражливости, що не могло не вплинути негативно на жидівсько українські взаємовідносини як у народі, так і в політичних чинниках обох таборів. З другого боку, не залишалася без впливу на наміри і пляни державного будівництва українського керівницвта радикальна зміна революційної ситуації, яка сталася з приходом більшовиків до влади в Росії, з вибухом громадянської війни, а потім з наступом більшовицької «червоної ґвардії» на Україну і на Київ. Головне гасло з початкової доби революції про автономну українську державу, як інтегральну частину федеративної і демократичної Російської республіки, не лише втратило колишню свою популярність у масах українського люду, але фактично й вигляди на здійснення в нових обставинах. Жидівська національна суспільність, яка щойно засвоїла собі психологічно факт будівництва автономної української держави і ледве почала улаштовуватися між її будівничими чинниками, опинилась раптом серед нової ситуації, коли український табір почав укладати своє загострене національне почуття у нові державницькі форми, які йшли радикально далі початкових автономних постулятів. Політична думка національної жидівської суспільности опинилася на роздоріжжі.