Соломон Гольдельман - Жидівська національна автономія в Україні. 1917 1920

Значення згоди з меншостями.

Переговори велися в тяжких для української сторони обставинах. Одним зі слабких місць української сторони була також обставина, що – хоч її представники могли посилатися на виразну волю українського народу, який післав їх добиватися автономії для його землі, особливо після постанови Національного Конгресу, що надав нову морально правну силу Центральній Раді, – то ще не було відповіді на питання, яка позиція неукраїнської частини людности цієї країни? Чи національні меншості також стоять за цими автономними вимогами представників Центральної Ради?

Це формальне право представляти не лише українську націю і говорити від її імени, але представляти Україну, як територіяльно політичне тіло, як цілість, говорити від імени його населення чи то «народу України», досягла Центральна Рада лише згодом. Саме тоді, коли в процесі переговорів з Петроградом, прибули в кінці червня 1917 року до Києва три міністри Тимчасового Російського Уряду, і була досягнута певна угода між обома головними чинниками в боротьбі за автономію України. У цій угоді зазначалося, що відповідне представництво трьох головних національних меншостей в Україні – росіян, жидів і поляків – увійде незабаром до складу Центральної Ради, і ця інституція перетвориться з того моменту з національного представництва українського населення на територіяльно політичне представництво, яке говоритиме від імени країни і її людности як автономно державної цілости. Як побачимо далі, на цій згоді з делегацією Тимчасового Уряду ще не припинилася, як думалося, боротьба за право України «порядкувати своїм життям» (за словами Першого Універсалу). Але цей момент вступу представників національних меншостей до Центральної Ради перетворив її на крайовий парламент, символізуючи постання в межах Російської республіки автономного державного тіла – України.

Володимир Винниченко, який у той час української ревлюції був головним речником української сторони як у переговорах у Петрограді, так і при укладанні угоди з делегацією петроградського уряду, вказує в його історії революції, яким особливо важливим для перемоги українських постулятів був цей вступ неукраїнських представників до складу Центральної Ради. До цієї остаточної згоди з меншостями, пише він там, «ми не могли вважатися владою всієї людности України; без них ми не могли мати відповідного довір’я й авторитету серед населення городів; без них ми не могли мати затвердження нашого уряду Тимчасовим Правительством; а без цього не могли мати відповідних фінансових засобів, без яких ніяке урядування, яке б моральне довір’я воно не мало, не могло провадитись успішно».

Позиції трьох головних меншостей.

Погляди трьох головних меншостей України на національно політичні домагання українців дуже різнилися один від одного. Менше як інші цікавились усім тим, що діялось на Україні, поляки. Можна сказати, що їх майже зовсім не заторкувало те, що відбувалося навколо них. Усі їх думки та почуття були скеровані на Захід, до Польщі, яка тоді ще була під німецькою окупацією. Російський Тимчасовий Уряд не розраховував більше на нове приєднання колишніх польських губерній до Росії і він проклямував заздалегідь свою згоду на відновлення самостійної польської держави по війні. Як відомо, таке відновлення польської державности грало чималу ролю у воєнній пропаганді і мирових плянах Антанти.

Провідники польської суспільности взагалі не розраховували на безпечне майбутнє польської меншости в Україні. Її вигляди на спокійне життя були надто слабі вже тому, що соціяльні гасла революції все загострювалися, а польське населення в Україні складалося здебільша якраз із тих соціяльних верств, проти яких саме ці гасла були скеровані.

У тогочасному тяжкому спорі між Києвом і Петроградом про обсяг території майбутньої автономної держави і компетенції її органів поляки не були зацікавлені так безпосередньо, як скажемо, російська меншість. З одного боку, вони менше, ніж хто інший могли бажати збереження міцної централізованої Росії, як сусідки майбутньої самостійної Польщі. З другого боку, поляки добре розуміли, що міцна українська держава, що охоплює у своїх кордонах усі етнографічні українські землі Наддніпрянщини, не залишиться байдужа до долі українських земель за Збручем. У цих обставинах польські провідні кола в Україні воліли мати толерантне відношення до української позиції в цьому конфлікті з російською владою; вони зберігали, мовляв, «дружній невтралітет».