Georg Hegel - Феноменологія духу

На мою думку, – думку, яку може виправдати тільки виклад самої системи, – все залежить від того, щоб розуміти й виражати істину не тільки як субстанцію, а і як суб’єкт. Водночас слід зауважити, що субстанційність містить у собі й загальне, або безпосередність самого знання, і ту безпосередність, що є буттям , або безпосередністю, для знання. Якщо уявлення про Бога як про субстанцію обурювало представників доби, за якої Богові дали таке визначення, то, по-перше, причина цього обурення полягає в інстинктивному відчутті, що в такому уявленні самоусвідомлення лише гине, але не зберігається; по-друге, протилежний погляд, згідно з яким мислення є тільки мисленням, а загальність – загальністю, – це та сама простота, тобто недиференційована, непорушна субстанційність; по-третє, якщо мислення поєднує з собою буття субстанції і розуміє безпосередність, або споглядання, як мислення, то й тут усе залежить від того, чи це інтелектуальне споглядання часом не занурюється знову в інертну простоту і не репрезентує саму реальність нереальним способом.

Крім того, жива субстанція – це буття, що справді є суб’єктом , або, що означає те саме, реальне насправді тією мірою, якою є процесом самоутвердження або опосередкування з самим собою свого переходу в інший стан. Як суб’єкт вона є чистою простою негативністю і саме завдяки цьому – процесом роздвоєння простого, процесом дуплікації, що утворює протилежність, і цей процес – знову-таки заперечення цього байдужого розмаїття та зумовленої ним протилежності: істиною є тільки тотожність, що знову відновлюється , або відображення свого відображення в іншому в собі, а не початкова єдність як така і не безпосередня єдність як така. Ця істина – процес її власного становлення, коло, яке припускає свій кінець як свою мету і має цей кінець за свій початок, а реальним стає лише завдяки своєму здійсненню і своєму кінцю.

Можна, звичайно, говорити про життя Бога й божественне пізнання як про гру, до якої вдається любов сама з собою, але ця ідея опускається до повчань, а то й до банальності, якщо їй бракує поважності, страждань, терпіння і праці негативного. У собі це божественне життя безперечно є непорушною тотожністю і єдністю з собою, яка не бачить ніякого клопоту ні в іншості та відчуженні, ні в подоланні цього відчуження. Але це в‐собі – абстрактна загальність, у якій ми абстрагуємося від його природи, яка полягає в тому, щоб існувати для себе , а отже, взагалі від саморуху форми. Якщо сказано, що форма тотожна сутності, то саме через це буде непорозумінням стверджувати, що пізнання задовольняється отим у-собі, сутністю, і могло б обійтися без форми, і що абсолютний принцип, або абсолютне споглядання, робить непотрібним реалізацію сутності й розвиток форми. Саме тому, що форма не менш необхідна сутності, ніж сутність – сама собі, сутність слід розуміти й виражати не просто як сутність, тобто як безпосередню субстанцію або як чисте самоспоглядання божественного, а і як форму, і то в усьому багатстві розвиненої форми; тільки завдяки цьому вона буде сприйнята й виражена як реальна.

Істина – це ціле. А ціле – це сутність, що досягнула завершеності тільки завдяки своєму розвиткові. Про абсолют слід сказати, що він, по суті, — результат і лише наприкінці є тим, чим є насправді, і саме в цьому полягає його природа – бути реальним, суб’єктом або самостановленням. Хоч яким суперечливим може видатися твердження, ніби абсолют, по суті, слід розуміти як результат, одне невеличке міркування усуває цю ілюзію суперечності. Початок, принцип або абсолют, виражений спершу та безпосередньо, – це лиш загальне. Слова «всі тварини» аж ніяк не можуть правити за всю зоологію, і так само й слова «божественне», «абсолютне», «вічне» і т. ін. не виражають того, що міститься в них, але фактично лише такі слова виражають споглядання як щось безпосереднє. Те, що є чимсь більшим, ніж одне таке слово, є бодай просто переходом до речення, містить процес переходу до іншості , який треба скасувати, є опосередкуванням. Саме це опосередкування гидливо відкидають, і то начебто через те, що від абсолютного пізнання відмовляються, коли з опосередкування роблять щось більше, ніж просто твердження, що воно не абсолютне і не існує в абсолюті.

Оце гидливе відкидання породжене, власне, незнайомством із природою опосередкування і самого абсолютного пізнання. Адже опосередкування – не що інше, як самототожність, що сама себе рухає, або ж відображення в собі, момент Я, що існує для себе, чиста негативність, або, коли звести її до чистої абстракції, просте становлення. Я, або становлення взагалі, опосередкування, саме завдяки своїй простоті є безпосередністю у процесі становлення і самою безпосередністю. Ми, отже, неправильно розуміємо природу розуму, коли виводимо відображення за межі істини і не вважаємо його за позитивний момент абсолюту. Саме відображення робить істину результатом, але водночас скасовує протилежність між результатом і його становленням, бо це становлення теж просте, а отже, не дуже відрізняється від форми істини, що в результаті видається простою; це радше повернення до простоти. Якщо ембріон у собі цілком є людиною, це аж ніяк не людина для себе. Людина стає людиною для себе лиш у формі розвиненого розуму, що зробив себе тим, чим він є в собі. Тільки це становить її реальність. Але й сам цей результат – проста безпосередність, бо є самоусвідомленою свободою, що полягає сама в собі й не відсуває вбік і не лишає там суперечності, а примирюється з нею.