Едмунд Гусерль - Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології

Заради простоти ми припускаємо, що йдеться про «аксіоми», про безпосередньо очевидні судження, на які в опосередкованому обґрунтуванні спираються всі інші судження. Такі судження – наскільки вони, як ми тут припускаємо, у наведений спосіб судять про індивідуальні одиничності – потребують для свого ноетичного обґрунтування, тобто для того, щоби стати очевидними, певного бачення сутності, яке також (у модифікованому сенсі) можна позначити як схоплення сутності; і воно також, як і упредметнювальне споглядання сутності, спирається на видимість індивідуальних одиничностей сутності, але не на їх досвідчування. Для нього також достатньо простих уявлень фантазії або навіть видимості фантазії; видиме усвідомлюється як таке, воно «являє себе», але не схоплюється, як те, що існує. Коли ми, наприклад, із сутнісною загальністю («безумовною», «чистою» загальністю) судимо: «колір взагалі відрізняється від звуку взагалі», то це підтверджує щойно сказане. Одиничне сутності «колір» і одиничне сутності «звук» «уявлені» інтуїтивно, а саме – як одиничність власної сутності; тут водночас у певний спосіб наявні споглядання фантазії (без покладання існування) і споглядання сутності, але останнє – не як споглядання, яке робить сутність предметом . Утім, до сутності стану справ належить те, що для нас завжди можливе звернення до відповідної об’єктивувальної настанови, що вона навіть є сутнісною можливістю. Відповідно до зміненої настанови змінюється і судження, тоді воно звучить так: сутність («рід») «колір» відрізняється від сутності (роду) «звук». І так усюди.

І навпаки: кожне судження про сутність еквівалентно може бути перетвореним на безумовно загальне судження про одиничності цієї сутності як такі . Таким чином поєднуються чисті судження про сутність (чисто ейдетичні судження), хоч би якої логічної форми вони були. Спільним для них є те, що вони не покладають жодного індивідуального буття, навіть коли судять про індивідуальне – а саме з чистою сутнісною загальністю.

Отже, очевидно, що між собою пов’язані такі ідеї: акт ейдетичного судження , ейдетичне судження або ейдетичне речення , ейдетична істина (або істинне твердження); як корелят останньої ідеї: ейдетичний стан справ як такий (як наявне в ейдетичній істині); нарешті, як корелят попередніх ідей: ейдетичний стан справ у модифікованому сенсі простої гаданості , в сенсі того, про що судять як про таке, що може бути або не бути наявним.

Кожне ейдетичне відособлення та деталізація ейдетично загального стану справ означає, наскільки він є цим, сутнісну необхідність . Отож, сутнісна загальність і сутнісна необхідність є корелятами. Але щодо необхідності та пов’язаних кореляцій виникає неоднозначність: відповідні судження також називають необхідними. Проте важливо взяти до уваги відособлення і передусім не позначати сутнісну загальність (як це часто роблять) як необхідність. Усвідомлення необхідності, точніше кажучи, усвідомлення судження, в якому усвідомлюється стан справ як розрізнення ейдетичної загальності, називається аподиктичним , саме судження, речення – аподиктичним (також аподиктично-«необхідним») наслідком загального, з яким воно пов’язане. Висловлені речення про зв’язки між загальністю, необхідністю, аподектичністю можуть також бути настільки загально схоплені, що вони будуть чинними для будь-яких, а не лише для ейдетичних сфер. Утім, очевидно, що в ейдетичному обмеженні вони отримують особливий і надто важливий сенс.

Дуже важливим також є зв’язок ейдетичного акту судження про індивідуальне взагалі з покладанням існування індивідуального. Сутнісна загальність переноситься на покладене як таке, що існує, індивідуальне або на невизначено загальну сферу індивідів (щодо якої діє теза існування). Це стосується кожного «застосування» геометричних істин до (покладеної як справжня) природи. Стан справ, покладений як справжній, є фактом , якщо він є станом дійсності, а ейдетичною необхідністю він є тоді, коли є деталізацією сутнісної загальності.

Не можна плутати необмежену загальність законів природи із сутнісною загальністю . Речення «всі тіла є важкими», звісно, не покладають існування жодної конкретної речевості всередині всієї природи. Попри це воно не має безумовної загальності ейдетичних речень, оскільки воно, згідно зі своїм сенсом як закон природи, завжди тягне за собою покладання існування, а саме – існування самої природи, просторово-часової дійсності: всі тіла – в природі , всі «справжні» тіла – є важкими. На противагу цьому речення «всі матеріальні тіла є протяжними» має ейдетичну значливість і може бути зрозумілим як чисто ейдетичне, якщо з боку суб’єкта буде вимкнена здійснена теза існування. В ньому висловлюється те, що ґрунтується в сутності матеріальної речі й у сутності протяжності, і те, що ми можемо вгледіти як «безумовну» загальну значливість. Це відбувається завдяки тому, що ми отримуємо сутність матеріальної речі (наприклад, на підставі вільної фікції такої речі) в первинній даності, аби потому в цьому давальному усвідомленні здійснити кроки думки, яких вимагає «вбачання», первинна даність сутнісного стану справ, який виразно встановлюється в такому реченні. Те, що дещо дійсне в просторі відповідає таким істинам, є не простим фактом, а як відособлення сутнісного закону – сутнісною необхідністю . Факт при цьому є лише самим дійсним, до якого це застосовується.