Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Ключовою сферою діяльності Академій, певно, слід уважати вивчення математики, що, за свідченнями в «Державі», започаткувало вивчення діалектики, чи то пак філософії, та діалектичні дебати, у яких обговорювали проблеми філософії і науки. Утім, цілком неправдоподібною є легенда про те, нібито на вході до Академії був напис: «Хто не знає геометрії – вхід заборонено», хоча про діяльність Академії згадано в Листі VII, чиїм автором уважають Платона, за яким істину можна пізнати, мешкаючи в комуні та присвячуючи себе «дружнім запереченням та питанням, поставленим без усілякої ворожості та відповідям на них», якими є слова в Арістотелевій «Нікомаховій етиці» про те, що щастя в тому, аби разом із друзями те, що пробуджує сильніше бажання жити, що у випадку з філософами полягає в тому, щоб «разом філософствувати».

Платон поставив перед своїми колегами в Академії астрономічну, а відтак – математичну проблему, яка полягає в тому, щоб «урятувати явища», тобто пояснити на перший погляд нерівномірний рух планет, звівши його до руху впорядкованого, тобто до колових рухів навколо Землі, як Платон наполягав у «Тімеї», говорячи про те, як мають рухатися небесні тіла.

У найзагальнішому вигляді розв’язкам цього завдання стала теорія про одноцентричні сфери, сформована Евдоксом, за якою планети рухаються внаслідок руху низки сфер, які всі мають єдиний центр – Землю, поєднуючись між собою полюсами, але обертаючись навколо різних осей. Число сфер, про існування яких говорив Евдокс (27), було виправлено Каліппом (34), а згодом – Арістотелем (55), котрий уважав, що сфери складаються з ефіру.

Геть інше розв’язання проблеми запропонував Геракліт Понтійський, який уявив, що Земля, залишаючись у центрі всесвіту, обертається навколо своєї осі, таким чином намагаючись дати пояснення тому, що Сонце і Місяць у різний час здаються більш віддаленими від Землі.

У «Законах» Платон переконує, що небесні тіла – одухотворені.

Проблема, яка є суто філософською, полягає в тому, до якого виду дійсності відносити ідеї. Про них Платон писав як про вічні й універсальні зразки чуттєвих речей, потрібних для тлумачення характеристик цих речей та, власне, пояснення їхнього існування. Утім, той-таки Платон у «Парменіді» сумнівається в тому, що ідеї слід відокремлювати від чуттєвих речей, таким чином започаткувавши у стінах Академії справжні дебати з цього приводу.

За словами Арістотеля, першим у ці суперечки втрутився Евдокс, котрий хоч і не був у повному розумінні учнем Платона, певний час мешкав у Академії. Вони буцімто наполягали на існуванні такої собі «мішанини» ( míxis ) речей та ідей. Так само, за свідченнями Арістотеля, Платон нібито ототожнив ідеї, чи то пак звів їх до досконалих чисел, себто кожне з них є єдиним у своєму роді і їх можна додавати одне до одного, вважаючи, що математичні об’єкти є проміжною реальністю між осяжними речами й ідеями.

Потім до обговорень долучився Спевсіпп, який, аби подолати труднощі, спричинені ідеями, запропонував взагалі облишити їх, поставивши натомість як реалії, відмежовані від світу чуттів, математичні числа та геометричні фігури. Натомість Ксенократ намагався узгодити погляди Спевсіппа та Платона, ототожнюючи ідеї, себто досконалі числа, з числами математичними. Зрештою, навіть Арістотель зберіг ці ідеї, сприймаючи їх, однак, як форми, властиві осяжним речам (які можна відчути органами чуття), не «змішаними», адже вони не матеріальні. Всі ці обговорення свідчать про те, якими різноманітними були погляди філософів у Академії і те, що у школі панувала якнайбільша свобода думки та досліджень.

Арістотель теж бере участь у обговоренні, про яке йдеться у його праці під назвою «Про добро», від якої до нас дійшли лише фрагменти. Він дотримується платонівської доктрини, за якою в основу всього покладено два принципи – форма та матерія, утім, вважає, що вони є у всіх осяжних речах, яким властиве становлення. А ще він сприймає форму як остаточну мету становлення всіх речей і, щоб пояснити таке становлення, наполягає на необхідності знайти рушійну чи творчу причину.

Так він вирізняє чотири види причин, чи то пак начал: формальне, матеріальне, цільове та дієве, і передовсім збільшує кількість начал, припускаючи, що кожній речі властиві свої начала, тотожні началам інших речей лише за аналогією. Єдине начало, яке він визнає спільним для всіх речей, – це непорушний першорушій, де вбачається найвище добро, адже він є першопричиною порядку, що існує у всесвіті. Так у лоні Платонової Академії процвітають усі можливі моделі науки про начала (першооснови), тобто науки, яку згодом назвуть «метафізикою».