Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Відтоді кожна половина почала шукати свою втрачену половину: той, хто був цілковитим чоловіком, шукає чоловіка, хто був цілковитою жінкою –іншу жінку, а хто був гермафродитом – представника іншої статі. Арістофан прокоментував і закінчення цієї історії: чоловіки, які шукають чоловіків, є найкращими серед представників чоловічої статі, вони краще виражають свою мужність, а коли стають дорослими – ліпше пристосовані до того, щоб стати гарними політиками. Через соціальні умовності вони укладають шлюби, але були би щасливі жити у своєму колі, без жінок. Ті, хто походить від гермафродитів, дуже полюбляють жінок, і серед них багато тих, хто вдається до подружньої зради. Жінки, котрі шукають інших жінок, є лесбійками (tribadi) : це образлива й надзвичайно ганебна назва.

Видатний англійський філософ ХХ ст. Альфред Норт Вайтгед у праці «Порядок та реальність» ( Process and Reality: An Essay in Cosmology ) писав: «найбільш переконливою рисою європейської філософської традиції є низка нотаток на берегах праць Платона». І це не перебільшення через велику спорідненість філософа з платонізмом, адже, врешті-решт, уся філософія після Платона й аж до сьогодення, навіть коли суперечить Платоновим поглядам, нехай і опосередковано, але посилається на нього. Платон ніби постав низку проблем, які ще й досі, хоч-не-хоч, змушують нас озиратися на його слова.

Саме тому важливо збагнути Платона: йдеться не лише про його теорії – і з праць Веджетті стає очевидним, наскільки складно вичленити з його творів певну окреслену систему, адже доводиться зважати на ту безліч суперечностей і змін кутів зору, залежно від часу, коли Платон писав, а про те, щоб збагнути питання, які він порушив і на які протягом століть безліч філософів намагались знайти відповіді. Отже, впізнаємо Платонову науку у пізньоантичну добу, у поглядах святого Августина, у середньовічних дискусіях про світ, у якому пізнаємо все, у платонізмі епохи Відродження й у поглядах філософів, що належали до прибічників німецького ідеалізму, достоту як і у поглядах безлічі сучасних логіків та науковців.

Перший урок від Платона – що філософія, на відміну від решти відомих міркувань, формується у процесі діалогу та порівняння різних поглядів. Платон не був софістом, принаймні в тому розумінні, що істина є відносною, залежно від обставин, які оточують людину, котра намагається переконати інших, та проблем цієї людини, тож його діалог спрямований на те, аби добути з душі слухача те, що він, можливо, й не збагнув, але що мав знати із самого початку. Крім того, Платон вчить, що філософія не твориться тільки через теоретичні міркування (й у своїх палких діалогах на кшталт «Парменіда» він наводить прекрасні теоретичні міркування) й що деякі з філософських проблем можна розв’язати за допомогою міфу чи оповідання. Саме деякі з Платонових алегорій (як-от про печеру чи про білого й чорного коня) найсильніше закарбувались у пам’яті тих, хто хоч раз чув про Платона, тому часом розуміння думки мислителя обмежується згадкою й цитуванням саме цих алегорій; однак, читаючи його оповідання, з огляду на філософські переконання автора загалом, те, що він хотів донести видається більш зрозумілим та пам’ятним.

Платонова доктрина, яка спричинила численні обговорення протягом століть, стосується ідей. Щодо них учні теж згадують про славнозвісний діалог за участю Платона,

де йдеться про відому фразу його опонента Антисфена у відповідь на міркування про абстрактні поняття: «Людину я бачу, а людяності – не бачу, коня я бачу, а кінства не бачу», тобто про те, що ідеї бувають про конкретні речі, а не абстрактні, хоча сам Платон не надто погоджується з цією думкою. Здебільшого, він розмірковував про математичні припущення та поняття про універсалії, тобто абстрактні поняття: добра і зла, справедливості, однини та множини. І щодо цих тем він не мав сумнівів: це не незбагненні й розмиті образи, які люди бачать на дні печери, в якій ув’язнені (чи то пак серед відомих нам речей у світі чуттів), а вічні сутності, «гіперуранієві» [26] Гіперураніон – за Платоном світ ідей. – Прим. перекл. , яких ми маємо дійти через філософські роздуми і які є не лише прообразом, а й, власне, першопричиною речей, що їх пізнаємо на власному досвіді, котрі є лише блідою імітацією ідей. Якщо у «Кретоні» Сократ чудово усвідомлює, що мусить змиритися зі смертю, несправедливістю, бо громадянин не повинен ухилятися від законів міста, у якому проживає, він вчиняє так не через просте переконання чи з досвіду, а оскільки має уявлення про те, що таке справедливість. Уявлення про все це кожен має у глибині душі, і його метод Сократа, чи то пак засіб сприяння зародженню істини в голові співрозмовника, має витягнути на світ Божий.