Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Проте ідею про те, як його собі уявляли давні греки, надає інший поет, Семонід з Аморгоса, котрий описує різні типи жінок (певно, представниць – принаймні для нього – різних «племен»). Окремі жінки, як пояснює Семонід, що зроблені із землі, є неповноцінними, не здатними відрізнити добро і зло, думають лише про їжу. Інші утворилися з води та, як море, мають двоїстий характер: одного дня випромінюють щастя, а іншого – до них краще не підходити, адже вони злі, як собаки, що захищають своїх цуценят.

І це ще на кажучи про жінок, які походять від тварин і мають типові для цих тварин характерні риси. Так, жінка, що походить від свині, товстішає, копирсаючись у гної; тій, що походить від лисиці, не можна довіряти, адже вона все знає та все контролює, але пристосовується до подій; та, що походить від собаки – постійно скиглячи, блукає по хаті; та що походить від віслюка, працьовита та терпляча, не протестує проти ударів палицею, але готова займатися коханням з будь-ким. Жінка-кішка – ледача, злодійка та німфоманка. Кобила – витончена, доглянута, завжди з гарною зачіскою – справжня проблема для того, хто на ній одружився, принаймні якщо тільки він не цар.

Мавпа – смішна, незграбна, не має шиї та сідниць, думає лише про те, як нашкодити. Майже дивно, що наприкінці такого переліку з’являється жінка з позитивними рисами: вона походить від бджоли, є вірною дружиною своєму чоловікові та відданою матір’ю; хто з нею одружиться, буде щасливим. Проте завершальні рядки поеми змушують гадати, що такої жінки не існує: Семонід підсумовує, що той, хто лишається з жінкою, не має жодного дня спокою; можна припустити, відтак, що жінка-бджола зникла.

Біологічні та ментальні відмінності між статями

Отже, до того поети виявляють глибоке занепокоєння, можна сказати, характером та вдачею жінок. Утім, проблеми, які висуває жіноча стать, цим не обмежуються. Понад усе греків турбувало те, що вже згадувалося, – той факт, що жінки народжують дітей. Ця їх відмінність була настільки нестерпною, що змушувала мислителів із покоління у покоління шукати, як заперечити або принаймні применшити цей незаперечний та очевидний факт. Так, дехто – зокрема, Гіппон і загалом стоїки – стверджує, що дитину створює лише батько. Інші висловлюються менш радикально: Анаксагор, Парменід, Емпедокл, Демокріт, Епікур та Гіппократ, наприклад, уважають, що мати робить свій внесок у зародження. Але в чому конкретно полягає цей внесок?

У знаменитому уривку з «Орестеї», трилогії, створеної в 458 р. до н. е. з нагоди відзначення завершення епохи помсти та зародження права, Есхіл наводить гіпотезу, цілком певно, не свою, яка суттєво обмежує цей внесок. Історія надто відома, аби нагадувати її у деталях. Троянська війна скінчилася. Агамемнон повертається до Аргосу, де знайшов смерть від рук своєї дружини Клітімнестри. За етичними правилами героїчного епосу, Орест, син Клітімнестри, має помститися за смерть батька, вбивши мати. Еринії, богині захисту кровних зв’язків, починають мучити його, вимагаючи покарати Клітімнестру. Аби покласти край переслідуванням, богиня Афіна створює перший в афінській історії суд, Ареопаг, де її мають судити. Епоха помсти завершилася. Проте, вже перший вирок у новій системі судочинства звільняє Ореста від необхідності покарання на підставі принципу, що покликаний довічно узаконити неповноцінність і підпорядкованість жінок: «Того, хто називається її сином, створила не мати: вона є лише годувальницею того зернятка, що було в ній закладено. Створив його той, хто запліднив…».

Так на захист Ореста говорить Аполлон. У момент здійснення правосуддя протиставлення «помста – право» поступається місцем опозиції батьківського і материнського. Батьківське перемогло: Ореста було виправдано.

Нарешті, теорія Арістотеля (Про виникнення тварин, 728 а, 17 ss) є менш радикальною, ніж ідея Есхіла, але все одно перебуває в тій самій площині чоловічого домінування. Жінки, пояснює він, також відіграють певну роль у репродуктивному процесі. Окрім сперми, формуванню ембріона сприяє менструальна кров, але роль її відрізняється.

Сперма – це теж кров, як і місячне, але досконаліша. Кров є не чим іншим, як їжею, що не викидається з організму, перетворюючись під впливом тепла: проте жінка, будучи не такою теплою, як чоловік, не може здійснити останнє перетворення, коли утворюється сперма. Відтак, у репродуктивному процесі саме чоловіча сперма «заварює» жіночий залишок, трансформуючи його в нове життя (Про виникнення тварин, 728 а, 17 ss). Інакше кажучи, чоловіча сім’я відіграє активну роль, а жіноча кров – пасивну. Відтак, навіть якщо внеску жінки не можна уникнути, він проявляється в матерії своїм пасивним характером, з яким ідентифікується сама жінка; внесок чоловіка, навпаки, є активним, творчим, пов’язаним із духом.