Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Ці два класи спонукали до виникнення двох панівних форм правління, які обидві були, на переконання Платона, приреченими на невдачу: олігархії і демократії. Олігархія – правління багатих, що керуються єдиною метою – збільшити власні статки, навіть коштом того, аби довести до зубожіння решту суспільства.

Складнішими й важчими були обставини щодо демократії, яка панувала в Афінах. Вона показово втілює, про що йдеться у Платоновій критиці у праці «Горгій», дві властиві цьому видові правління риси: некомпетентні керівники, яких обирає ще менш компетентний народ, та неминучий дрейф у бік демагогії. Хто влаштовував би голосування щодо лікування від хвороби тіла замість того, аби довірити лікування фаховому лікарю? І чому ж тоді у питанні ще складнішого лікування міста покладаються на смаки колегіальної більшості, чиї представники нічогісінько не знають про мистецтво політики? Все це згодом призводить до виникнення між правителями та тими, ким правлять, зв’язку, що ґрунтується на демагогії. Потребуючи згоди останніх, перші замість того, щоб діяти у справжніх, довгострокових інтересах міста та його жителів, підлещуються до виборців, обіцяючи їм найбільш бажане, навіть коли йдеться про руйнівні для всього суспільства заходи. Якщо перед журі, що складається з дітей, постане кондитер, пропонуючи смаколики, і лікар, котрий прописуватиме гіркі ліки від шкоди, завданої іншим лікарем, за кого журі голосуватиме? Отже, на думку Платона, демократичні маси є інфантильними, а урядовці, яких вони втілюють, – демагогами та корупціонерами, котрі тільки й знають, що догоджають волі «народу», аби той дав їм змогу взяти владу у свої руки.

Утім, олігархія і демократія обидві є похідними від спотворених потреб політики, свавільної влади, що її – за теорією, висунутою софістом Фрасімахом у І книзі «Держави», – не здійснюють як служіння суспільству, а використовують у ролі знаряддя для захисту інтересів тих, хто сильніший. Імовірним наслідком такого спотворення й насамперед рішенням, до якого вдається демагогічна демократія, є, як пише Платон у VIII книзі «Держави», «смертельна недуга міста», що втілюється в деспотизмі: абсолютній владі однієї особи та поневоленні всіх інших.

Для Платонової філософії властиве створення зв’язків взаємозумовленості між громадським виміром та виміром особистої душі, а отже, між політикою й етикою: недуга, на яку хворе місто, водночас є відображенням та причиною хвороби душі. Платон вважає, що душа є відокремленим від тіла єством і вони поєднуються на обмежений час – лише протягом життя особи. У багатьох своїх діалогах, надто в найбільш міфологічних контекстах, Платон наполягає на безсмерті душі, себто що вона живе після свого існування в тілі, й на тому, що вона циклічно реінкарнується в різних тілах згодом ( Горгій, Федон, Федр, Держава ; X книга). Утім, Платон висуває два різних припущення щодо безсмертя душі. Можливо, ідеться про безсмертя лише «раціональної» її складової, у котрій, однак, після смерті не зберігається жодних індивідуальних властивостей: як побачимо згодом, така форма відповідає гносеологічним потребам, адже дає змогу припустити, що ідеї можна пізнати апріорі (такий собі «спомин»). Чи може йтися про те, що душа цілком разом зі своєю індивідуальністю не помирає, таким чином задовольняючи моральні потреби? Якщо душа кожного окремого індивіда є невмирущою, можна уявити, що на іншому світі для неї передбачено нагороди чи покарання за те, як вона поводилась у земному житті: стимул поводитись по справедливості й, отже, застереження від лихих вчинків, які, зрештою, можуть посилити філософські докази про те, що існує зв’язок між щастям і справедливістю.

Хоч там як, а у мирському існуванні душа, можливо, навіть тому, що поєднана з тілом, на думку Платона, розділена на три «складові», чи то пак мотиваційні центри («Держава», книга IV; «Федр», «Tiмей»). Це раціональна складова ( logistikón ), здатна збагнути, що добре для особи загалом, спрямовуючи її таким чином на те, аби поводитись так, щоб дістатися внутрішньої гармонії і щастя, що найбільше прагне пізнання; дратівлива й агресивна складова ( thymoéides ), яка підбурює до самоствердження, успіху і престижу; нарешті, складова, що висловлює бажання ( epithymetikón ), яка прагне отримувати тілесні насолоди, як-от їжа чи секс та багатства, як засіб досягнути задоволення своїх бажань. Всі ці спонукальні центри спрямовані на різні цілі, що спричиняє розкол та конфліктність (тут Платона, безперечно, надихнула видатна наука драматичного театру).