Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Безперечно, справедливе місто є ідеальним зразком, «небесна парадигма», як про нього пише Платон ( Держава , книга IX, 592), який неможливо відтворити досконало в умовах дійсності. Утім, цілком можливо, хоч і вкрай важко, відтворити політичні форми, які наближені до цього ідеалу, принаймні наскільки це дозволяє середовище, що існує в цьому часі та просторі. Певна річ, модель справедливого міста втілює єдину політичну мету, яку повинні ставити морально й інтелектуально цілісні особистості, котрі не втягуватимуться у політичну боротьбу за владу в містах, що вже існують.

У останній праці, «Законах», Платон пропонує модель, що її, як йому здається, легше втілити в життя, бо вона ближча до «поточної людської природи», в в ній знову відновлено право на шлюби та приватну власність. Бо в цій моделі суспільну однорідність забезпечують вшанування законів усіх загалом, адже до них ставляться як до продовження божественного порядку, що існує в космічному світі, серед людей, а найвищі обов’язки тепер належать не élite, сформованій з філософів, а когорті теологів-астрономів (Нічна рада), яка править в ім’я Бога (теократія)

Філософ Горгій переконував, що жодної об’єктивної дійсності не існує, а якби й існувала, то наше мислення не здатне було б її осягнути; а якби й осягнуло, то її неможливо було б висловити словами через різний характер слова і речі. Протагор зі свого боку обґрунтував гіпотезу, що суб’єкт (індивідуальний чи колективний) є єдиним «критерієм» характеристики та оцінки стану і якості речей (щось «солодке» чи «правильне» тією мірою, якою воно таким видається людині й поки воно їй таким видається). На думку Платона, аргументи Горгія та Протагора були би беззаперечними, якби єдиною дійсністю, що є, була б утілена в чуттєвому досвіді.

Насправді, якщо не можна впевнено сказати, що емпіричного світу не існує, однак його особливий спосіб існування – це різноманітність, нестабільність. Предмети в цьому світі ніколи не є тотожними самі собі, адже з плином часу змінюються, а їхні властивості неодмінно є відносними; отже, знання, які можна здобути, є так само непостійними, тьмяними, зумовлені суб’єктивним сприйняттям та оцінками. Зараз ми можемо назвати дівчину гарною, але за рік вона може втратити свою вроду або навіть зараз видатися незугарною порівняно з богинею. Можемо сказати, що правильно повертати те, що вам дали на зберігання, але така поведінка стає цілком неприйнятною, якщо певний друг, віддавши нам на зберігання меч, здурів і просить повернути його, аби вчинити різанину (цей приклад наведено у І книзі «Держави»).

Лишень якби можна було відокремити площину дійсності, що не є емпіричною, можна було б спростувати гіпотези Горгія та Протагора, знову відновлюючи перехід між розмовою, думкою та істиною, звільнивши свій опис і свою оцінку світу від кайданів суб’єктивного релятивізму, правил переконання засобами риторики, які їх обмежують. На думку Платона, шлях до цього геть іншого рівня реальності є внутрішньою складовою нашого мовлення й, поза тим, на нього явно вказує відповідна епістемічна модель, запропонована математичними науками, передусім геометрією. (Варто нагадати, що роздуми Платона стосуються періоду, коли саме складали в одне ціле той великий комплекс теоретичних знань, який набуде згодом остаточного вигляду в «Началах» Евкліда.)

Геометричні теореми створюють універсальні даності (тобто такі, що не залежать від суб’єктивних переконань) і даності, потрібні (тобто неоскаржувані) незалежно від обставин, у яких їх доводять, та незважаючи на те, на прикладі яких матеріальних предметів здійснюють доведення. Теорема Піфагора годиться не лише для трикутника, накресленого математиком (який може бути великим чи малим, чорним або червоним) та, власне, не годиться для будь-якого накресленого трикутника (адже в кожному кресленні неодмінно існують недоліки, що спростовують теорему), окрім як лишень для досконалого трикутника загалом. Досконалий трикутник завжди однаковий і не змінюється ні в часі, ні в просторі, а даності, які його стосуються, не залежать від суб’єктивних поглядів того, хто їх формулює, і тому їх цілком можна об’єктивно оцінювати як правильні чи хибні.

На думку Платона, геометричну модель можна застосовувати, аби створити структуру, яка керує формами мовлення. Ми стосовно будь-яких предметів чи дій повсякчас формулюємо визначення чи оцінки, які є даностями, на взірець: Сократ має рацію; віддавати борги – правильно; дотримуватися законів – правильно. Зазвичай у таких твердженнях ми не ототожнюємо з кількома суб’єктами одну й ту саму властивість: ( x ) є В , ( y ) є В , ( n ) є В . Отже, жоден із цих суб’єктів не є тотожним властивості, яку йому приписано (Сократ не є «правосуддям»), кожен здатний мати таку властивість чи не мати її (часом повертати борги чи дотримуватись законів – неправильно), а натомість мати геть інші якості (Сократ може бути молодим, старим, живим чи мертвим тощо). І навпаки, у цих даностях предикат, тобто властивість, якою позначають суб’єкт, має незмінне й стандартне значення. Отже, звідси випливає, що універсальні предикати, як-от «гарний» чи «правильний», наділені незмінним та однозначним значенням, можна застосовувати щодо мінливих суб’єктів та обставин.