Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

А ось якби зміст предикатів змінювався залежно від суб’єктивних переконань, на думку Платона, досі б так і не позбулись загрози, яку приховує в собі релятивізм софістів. Отже, до цих предикатів слід ставитись як до головної відправної точки, що об’єктивно, у повному обсязі й постійно, наділена властивістю, яку позначає. Кожна В (тобто властивість), отже, є істиною передовсім для предмета, який позначає: посилання на те, що «правильно» – це об’єкт, який Платон називав «правильним сам по собі», «самою справедливістю», ідеєю (чи формою) справедливості, яка має разом з усім тим, що можна позначити такою властивістю, як справедливість, такий самий зв’язок, як і ідеальні математичні трикутники зі звичайними трикутниками, що їх зазвичай креслять. Ідею справедливості можна уявити як світловий конус, освітлений з однієї вершини, крізь який можуть проходити безліч осіб – котрі, освітлені цими променями, набувають здатності бути справедливими і втрачають цю здатність, вийшовши з-під цих променів. Лише цей об’єкт В уповні й винятково наділений властивістю, яку описує предикат в (лише ідея про справедливість є цілком правильною, і єдиною її властивістю є її правильність), а отже, є взаємозамінним із цією властивістю (якщо «справедливість» означає за визначенням, яке Платон запропонував у IV книзі «Держави», «чинити так, як кожному належить», то «ідея справедливості» вичерпно й без варіантів, описується цим визначенням, так само як «ідея трикутника» є цілком взаємозамінною з визначенням «геометрична фігура з трьома сторонами, сума кутів якої дорівнює 180 градусів»).

Для Платона існування ідеальних сутностей як головних характеристик предикатів, що використовуються в мовленні під час опису та оцінювання – це необхідна умова для того, аби надати сталості змісту цього мовлення, який позбавлений релятивізму, а відтак, і, власне, пізнанню світу, котрого стосується. У цьому втілюється одна з провідних ідей платонізму: сталість дискурсу та пізнання залежать від предмета, про який ідеться. Платон заперечує, на відміну від сучасних поглядів, що ідеї, які позначаються предикатами, як-от «гарний», «великий» тощо, можна вважати концептами чи категоріями, невід’ємними від «думки» ( noémata ): кожне переконання, якщо воно справді є таким, а не сном чи маренням, завжди є думкою про дещо і має об’єктивний відповідник у зовнішньому світі. Отже, такі предикати, як «гарний» чи «великий» тощо, мають передовсім стосуватись ідеального сущого, яке об’єктивно існує і є реальнішим, ніж окремі суб’єкти («Сократ», «дерево»), що вони позначають у описових та оціночних твердженнях. Саме в цьому Арістотель убачатиме те, що назве головною помилкою Платона: котрий вважав більш «реальним» предикат, а не предмет, властивість, а не субстанцію. Арістотель натомість переконаний, що такі властивості, як «гарний» чи «великий», можуть існувати лише як означення реальності того, що описують, яка відіграє провідну роль (тобто «Сократ» чи «ось це дерево»).

Отже, для Платона ідеї мають бути ідеальним сущим, незалежним об’єктом, навіть якщо предикати, які виражають їхній зміст, насправді втілюють стандарти, норми чи критерії означення чи оцінки світу, які ми застосовуємо, говорячи: «це дерево – велике», «Сократ – добрий», «так чинити – справедливо».

Певна річ, ідеї існують геть по-іншому, ніж речі (іншими словами, про такі собі «суперречі» не йдеться). Ідея про трикутник не є ідеальним трикутником, а ідея про яблуко – це не вічне яблуко: ідеться про сукупність головних рис, завдяки яким їх визначають такими, відмінними від інакших речей, кожен трикутник і кожне яблуко.

Платон вважає, що кожен даний предикат є істинним, коли описує реальний зв’язок між предметами. Слова про те, що «Сократ – добрий», «ця фігура – трикутник» будуть правдою, лише коли існує зв’язок між сутностями (емпіричними) «Сократ», «ця фігура» і сутностями (ідеальними) «добрий», «трикутник», а неправдою – коли такого зв’язку не існує. Але що означає такий зв’язок між одним та іншим сущим, які належать до різних онтологічних рівнів? Аби розв’язати це завдання, Платон створює одну зі своїх найбільш суперечливих теорем про «взаємозв’язок» ( méthexis ) між речами та ідеями.

Аби обґрунтувати зв’язок «участі» та роль ідей як причини в цьому середовищі – ідея про справедливість має якимось чином бути причиною того факту, що «Сократ – добрий», бо лише за умови співучасті вона стає такою: Платон впроваджує поняття зв’язку між «прообразом», чи то пак «парадигмою» і «копією».