Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

До третьої групи, яку приписують літньому віку автора, належать «Софіст», «Політик», «Парменід», «Тімей» і «Критій» (котрі схиляються зараз вважати одним твором) та «Закони», твори, де форма діалогу втрачає провідну роль.

Такий хронологічний поділ, хоч який він вірогідний та корисний для початкової орієнтації, утім недостатній, щоб логічно відтворити таку собі «еволюцію» (чи занепад) філософської думки Платона, сократичної на початку та догматичної у старості.

До згаданого слід додати, що навіть постать, власне, Сократа відтворена неоднорідно в різних діалогах, де він постає, чи то пак постають погляди, яких він дотримується і які від діалогу до діалогу докорінно різняться між собою. Тому відмінність у діалогах варто тлумачити не лише й не скільки як наслідок послідовного «еволюційного процесу», а зважаючи на те, як відрізняються між собою співрозмовники, обставини та питання, що обговорюються в цих діалогах. Водночас слід мати на увазі, попри їх калейдоскопічне різноманіття, що ці діалоги все-таки є творами одного автора, де висловлено цілісні погляди, хоч і не систематичні, тому цілком слушно аналізувати їх усі, аби визначити головні риси цих філософських думок.

У діалогах наявні теоретичні блоки, до яких автор повсякчас повертається, що є сталими та взаємно перегукуються, відносно відмежовані від решти різноманітних тем, відтворених у діалогах та представлених у вигляді гомологічних об’єктів, що порівнюються, консенсусу між співрозмовниками з певного наукового середовища. Ці блоки можна спробувати поєднати хоча б схематично:

критика панівних у грецьких póleis режимів, демократії та олігархії («Горгій», «Держава», «Закони»), де запропоновано докорінну соціополітичну реформу у двох різних варіаціях («Держава», «Закони»);

теорія про душу, її поділ на частини та безсмертя («Федон», «Держава», «Федр», «Тімей», «Закони»); етику евдемонізму, за якою моральна справедливість є необхідною та достатньою умовою для того, щоб досягти щастя;

теорія ідей як вічних об’єктів, які можна тільки думати і які є ніби «моделями» емпіричної дійсності («Федон», «Держава», «Парменід», «Софіст», «Тімей»);

теорія діалектики як способу пізнання ідей та упорядкованого сприйняття дійсності («Держава», «Федр», «Парменід», «Софіст»);

зрештою, можна вирізнити радше схематичну структуру філософської думки, а не чітко окреслений теоретичний блок. Ідеться про постійну схильність Платона до дворівневої поляризації, високе/низьке, сфери існування, думки та поведінки. Через таку схильність виникають полярно відмінні між собою пари, як-от бути/ставати, один/багато, вічність/час, правда/кривда, наука/переконання, добрий/лихий; складові з цих пар тяжіють до того, аби систематично поєднуватись, приміром, вічність, наука, істина, чеснота можуть поєднуватись тільки з поняттям «бути», а тим часом зі «ставати» – поєднуються їхні протилежності.

Такому полярному способу мислення, що, безсумнівно, сформувався під впливом Парменіда та Зенона, Платон додає ще й нахил до того, аби вставляти між протилежними поняттями третю складову, посередницьку, яка править за перехідний елемент, взаємозв’язок між двома полярними протилежностями (до цієї третьої сфери належать такі постаті, як душа, у ролі посередниці між часом і вічністю, і філософ як посередник між буттям ідей і часом в історії).

Така різноманітність теоретичних складових загалом у діалектичному порядку Платонової думки здебільшого утворює такий собі квадрат, чиїми вершинами є політика, етика, онтологія та епістемологія. Можна пройти вздовж периметра цього квадрата, рушивши від будь-якої з цих вершин, бо у будь-якому разі врешті-решт ми дійдемо взаємозалежності цих вершин; вибір того, з якої складової почати, залежить від причин, що радше стосуються позиції особи, котра тлумачить, ніж систематичного задуму, покладеного в основу Платонової думки. Тому ми почнемо з політики, просто з хронологічних міркувань, бо ця тема є провідною в одному з діалогів «молодої доби» Платона, «Горгії», повертаючись до неї згодом знову і знову протягом усіх років філософської діяльності.

Pólis, на думку Платона, так ніколи й не зміг реалізувати той історичний задум, з яким його було створено, – створити згуртовану політичну громаду, здатну правити за найголовніше місце, що з ним ототожнює себе громадянин, замінивши таким чином стару належність до родин чи суспільних прошарків. Насправді, пише Платон у IV книзі «Держави», він завжди залишався розділеним, як шахова дошка, на два табори, що протистояли один одному, багатих і бідних, і кожен із цих таборів поділявся на таке число клітинок, скільки існувало особистих інтересів різноманітних груп та сімейних кланів.