В'ячеслав Бігун - Філософія правосуддя - ідея та здійснення - монографія

Загалом предмет філософії правосуддя як частини філософії права, чий предмет ґрунтується на певному праворозумінні, зумовлений тим, що мається на увазі під явищем права і що саме відображає термін «право», визначаючи зміст поняття «правосуддя».

Розуміння філософії права (правосуддя), що ґрунтується на співвідношенні та розрізненні понять право і закон [194], теж зумовлене певним видом праворозуміння, про що вже йшлося, є його конкретизацією.

«Розрізнення і співвідношення права та закону і є тією предметною сферою і теоретичним простором, у межах якого вся ця проблематика праворозуміння (від поняття права до правового розуміння закону і держави) може бути адекватно осмислена і змістовно розгорнута як послідовне філософсько-правове вчення. Сенс сказаного можна резюмувати так: предметом філософії права є право в його розрізненні і співвідношенні із законом» [195].

За такого визначення предмета, філософія правосуддя - предметна сфера право-суддя та законо-суддя. Її проблемність є обґрунтованою, оскільки суд розглядається як «закон, що промовляє»: він зобов’язаний застосовувати саме закон (а не право), керуватися процесуальним законом у здійсненні правосуддя. Утім історія вказує на приклади, в яких можливе та обов’язкове проведення розрізнення права і закону в судовому правозастосуванні: інквізиційні процеси, окремі судові процеси часів соціал-нацистської Німеччини та епохи «сталінських репресій», самосуд.

Конкретизуймо проблему розрізнення і співвідношення права і закону в правосудді: йдеться як про правозастосувальну чи правоінтепретаційну діяльність суду, так і про діяльність суду в контексті мети правосуддя. Наприклад, може йтися про те, що метою правосуддя є не лише формальне (наприклад, будь-яке) вирішення спору. Адже, говорячи словами Аристотеля, «йти до суду — означає звернутися до справедливості, бо суддя бажає бути наче втіленням справедливості...» (Етика, V, 7). Йдеться про здійснення право-суддя як досягнення справедливості.

На підтвердження обґрунтованості визначення справедливості як мети (чи норми) правосуддя відзначимо термінологічну «закономірність»: еквівалентом терміна правосуддя в англійській мові є термін justice, що в одному з варіантів зворотного перекладу, розуміється як справедливість. Сприйняття правосуддя як справедливості зобов’язує: виникає практична необхідність наповнення змістом процесу - процесу судочинства. Правосуддя постає як справедливе судочинство та процесуальна справедливість.

Ключовим запитанням дискурсу при зазначеному розмежуванні є питання про те, що вважати правом чи законом, а також - прихильниками якого праворозуміння є (або повинні ставати) особи, котрі беруть участь у здійсненні правосуддя. Так, суддя може стати або «законником» (прихильником розуміння права як закону), або «правовиком» (прихильником юснатуралізму).

Специфіка юридичної діяльності, процесуальний закон, професійна роль теж зумовлюють погляди судді, інших осіб, які беруть участь у здійсненні правосуддя, зобов’язують його ставати чи діяти як прихильник певного праворозуміння (розрізняють суд із «питань факту» і «питань права» [196]: судді як встановлюють фактичні обставини справи, дають їм юридичну оцінку [197], так і вирішують питання, що є правом, яке право, правова норма повинна застосовуватися; закон зобов’язує «вперше призначеного суддю» прийняти присягу, за якою він, з-поміж іншого, «урочисто присягає . бути справедливим» (ст. 10 Закону України «Про статус суддів» (1992, зі змінами, чинний в 1992-2010 роках)).

Окремі судді відкрито надають перевагу певному праворозумінню, називаються його прихильником (наприклад, «законник» [198]). Те саме може стосуватися й інших осіб, які беруть участь у здійсненні правосуддя. Наприклад, прокурорів і слідчих вважають, переважно, прихильниками легістського праворозуміння - законниками.

Підкреслимо й практичну значимість проблеми праворозуміння впровадження в Україні практики ЄСПЛ, що ґрунтується на відповідному прецедентному праві. Так. з-поміж «основних проблем застосування прецедентного права в Україні» називається «пануючий в Україні науково-практичний підхід ототожнення права з законодавством та не визнання природного права джерелом права, а також правових принципів, що мають самостійне судове значення в судовій практиці» [199].

Вирішення проблеми співвідношення права та закону «значною мірою залежить від характеру типу праворозуміння, що визначає відбиття в суспільній правосвідомості відношення до права, уявлення про його раціональне начало, розумність та логічність його побудови» [200].