Ларс Свендсен - Філософія самотності

Між твоїм сприйняттям самого себе і тим, як сприймають тебе інші, завжди буде прогалина, і це слід усвідомлювати. У своїх думках і своєму досвіді ти присутній так, як ніколи не зможе бути присутньою жодна інша людина. У цьому й полягає самотність; більшість людей досвідчує її мало не весь час, але вона також може суттєво пригнічувати. Отже, парадигматичний досвід самотності полягає не у відсутності інших, а в тому, що серед інших особа почувається відчужено. Наша потреба в дружбі та любові є вираженням потреби подолати це відчуження, бути пов’язаними з іншими людьми, які, принаймні частково, здатні зрозуміти те, що ми думаємо, і відчути те, що ми відчуваємо, і не лише тоді, коли ми самі розповідаємо про наші думки і почуття, а тому що вони дійсно знають нас. Ці інші не обов’язково повинні схвально сприймати наш стан, але повинні розуміти, звідки беруться наші думки і почуття, і визнавати їх як вираження нашої суті та нашого сприйняття світу. Йдеться про особливу форму безпосередності між двома людьми, і це найближчий спосіб подолати ту самотність, з якою ми стикаємося упродовж життя.

І водночас існує стільки всього, чим ми не можемо поділитися. Самот­ньою є смерть. Твоя смерть є лише твоєю . Паскаль пише: «Безумці ми, якщо віднаходимо супокій у товаристві наших ближніх, які ще нещасніші за нас і безсиліші. Вони нам не зарадять. Ми помиратимемо на самоті» [426]. Норберт Еліас пише про «самотність умираючого» і стверджує, що смерть у нашій культурі радше прихована, а не відкрита частина нашого досвідчення світу. Для тих, хто живе, смерть проблематична, і тому вона стає самотньою для тих, хто помирає, бо «їм — ще за життя — доводиться відчувати, що вони вже виключені з товариства живих» [427]. Але не обов’язково мусить бути саме так. Ми не повинні почуватися так, як сказано у «Пісні смерті» Йенса Бйорнебу з п’єси «Друзі птахів» (1966):

І прийде той день, дійдеш до межі ти

Із серцем розбитим від втрат у житті,

Бо близьких нема, тих, хто міг би зігріти,

Збагнеш, що помер у самотності й ти.

Ті, кому ти небайдужий, не обов’язково мусять покидати тебе. Коли помирав мій батько, ми весь час були з ним. Ми знали, що повинно статися, і провели багато ночей, допізна розмовляючи про це. Ніхто з нас не міг померти замість нього, але ми були разом із ним. До самого кінця ми дарували одне одному близькість і розраду, як продовження всього, що ми пережили разом. Проте батько знав, що саме він помре.

Самот­ність розповідає мені щось про мене, про моє місце у світі. Коли я був молодший і дурніший, то думав, що мені не потрібні інші, що я можу бути самодостатнім. Навіть зараз, перебуваючи на самоті, я іноді можу піддатися почуттю доброї самотності, внаслідок чого мене навідує думка, що самодостатність досі є альтернативою. Ця ілюзія не триває довго, і добра самотність змінюється поганою. Погана самотність відкриває нам важливу межу того, якими ми можемо бути, коли чітко показує, що ми не самодостатні. З моменту нашого народження, з моменту перед народженням наше життя переплітається з життям інших й упродовж цілого життя зав’язуються нові зв’язки з іншими, а старі зв’язки розриваються. Як стверджує Д.Г. Лоуренс, у людському житті все, навіть наша індивідуальність, залежить від наших відносин з іншими [428]. Без цих відносин більша частина індивідуальності випарується, тому що вона розвивається та визначається через наші відносини з іншими людьми.

У романі Річарда Форда «Канада» сказано так: «Я читав, що самотність — це ніби стоїш у довгій черзі й чекаєш дістатися її початку, де станеться щось хороше. Але черга не рухається, а інші люди постійно минають тебе і проходять уперед. А початок черги, місце, де ти бажаєш бути, все віддаляється і віддаляється, аж поки ти вже не віриш, що там є щось для тебе» [429]. Ця черга, в принципі, довго не триває, але не варто вважати, що вона нічого не може тобі запропонувати. Інші можуть дізнатися про твою самотність лише настільки, наскільки ти її показуєш. Ніхто не може проникнути до твоєї самотності та прогнати її. Але тобі під силу впустити когось до самотності, а тоді вона перестає бути самотністю і стає товариством. Тож ти повинен навчитися жити з тим, що кожне людське життя більшою чи меншою мірою міститиме самотність, і тому так важливо навчитися зносити її, ба навіть перетворювати погану самотність на добру.

Можна зменшити самотність, навчившись відпочивати в собі, не залежати так сильно від визнання інших і водночас прагнути присутності інших і відкривати себе для них, однак самотність однаково час від часу нагадуватиме про себе. За цю самотність ти повинен брати на себе відповідальність. Бо все-таки це твоя самотність.