Ганс-Ґеорґ Ґадамер - Гельдерлін та майбутнє

Бо тоді у силу вироку богів

Можливо, поет тут мав на увазі мітологічні мотиви — героїв, яких боги покарали безумством — Беллерефона й Геракла, — але те переживання, що їх оживляє, знову є переживанням теперішнім. Безмірна самовпевненість у собі веде до самознищення:

— запитує поет і не чекає на відповідь із мітичних прачасів, а сам говорить, чим і яким чином є ця спокуса мітичного бунту проти богів: вона є забуттям, справжнім забуттям Бога, альтернативою природним стосункам Бога і людей. Проявом цього є повернутість нашого існування до речей. Пута любови й пута зашморгу — невловима спрямованість і причинність у любовному зв’язку («в легких обіймах»), і примус та нав’язуюча певні обмеження сила: ось протиставлення, яке описує зміну ставлення до природи, що відбулося у результаті раптового вибуху людської волі до панування. Дари природи уже не Сприймаються так, як вони самі себе дарують, їх беруть силою. Кажучи так, ми все-таки залишаємося у колі мітології, мова йде про зміну, що є знаменною для визначення долі нових часів і полягає у тому, що вся буттєва поведінка набирає калькулятивних рис. Так є тоді, коли люди у багатстві природи, що несе благословення, наприклад, у плині великих рік, уже не бачать того, що люблять, — неосягненної близькости вітчизни — а, будучи охопленими господарською лихоманкою, бачать у них лише об’єкти своїх калькуляцій, річковий шлях з певною пропускною спроможністю. Сучасність характерна тим, що вона утилізувала дух для послуг:

Пануючий тепер дух є духом «дикости», «розгнузданости», «байдужости». Усі вслухані лиш у стукоти майстерень. У Гельдерліна цей дух є якоюсь мітичною силою. Вожді титанів викрадають батьківські дари «як здобич». Вони «свавільно» не зважили навіть на прокляття, хоч бунт титанів у кінці кінців є безсилим і призводить лише до нещасть. Коли божественне відійшло, то їх уже не може стримати чи знітити жодна сила:

І саме тому ніяке потрясіння основ, навіть найвідчайдушніше зухвальство бунтівників ніколи по-справжньому не загрожують батьківській владі Бога:

І лише у момент найбільшої загрози, коли «йдеться уже про самого Отця»,—

Це є ніби останнім попередженням, яке поет може прочитати по знаках. Власне ніч, цей наріст «предвічного хаосу», приносить безпосереднє пророцтво майбутнього. Знаки неба, побачені поетом як ознаки повернення богів, не є якими-небудь усім зрозумілими «актами землі». Ні, їх знає лише поет, тобто вони проявляються лише у словах, котрі складаються у поета у пісню.

Міт про титанів є настільки актуальним, що навіть поетові-тлумачеві загрожує спокуса і небезпека бути проклятим через звинувачення у титанізмі. Поет відчуває небезпечну спокусу забігати вперед, судити, слухаючи «голосу власного гніву», «звитись до висот», щоб «у неспокої й потребі» наблизитись до достатку божого столу. Такій спокусі протистоїть переконання, що віра у те, що надійде божий порядок, який посоромить збунтованих титанів, є недоказовою. «Адже розумний Бог не любить невчасного розквіту». Тоді поет говорить сам собі, що він покликаний не завдяки своїй «вартості, а для навчання», натомість те, що слова укладаються йому в пісню, від нього не залежить. Поет не може висловити цього словами і тому пісня стає знаком:

Скіпетр пісні — паличка, яка є знаком рапсодів, — повинен будити померлих, «котрих ще не поглинув хаос». Ці слова криють у собі двоякий сенс. Пісня є лише порухом палички, вона будить і вибирає лише декого — «бо ніщо не є всім доступним»; але вона володіє цією пробуджуючою силою, вона водночас і визволяє, і зв’язує: витягає з хаосу та варварства, але й зв’язує, бо сковує загальнообов’язковістю слова і завдяки їй зберігає і доносить до всіх те, що переповнювало «замкнуті у мовчанні груди» обранців. Свідченням божественної природи вина для поета було уже те, що присвячені йому пісні співалися «серйозно», тобто їх джерелом була не завчена мітологія, а відчуття живої сили вина, що визволяє і розпалює дух.