Тетяна Метельова: Світотворче слово Олеся Бердника

Прорив у таких точках — це вихід «у світ імпровізації». І він можливий, по-перше, як ствердження моральності вчинку, зрозумілої в дусі Сковороди і Юркевича — як вчинок, генерований не раціональними міркуваннями доцільності (розумом — не генерує!) і вольовими зусиллями з їх запровадження в життя (воля — змій, як писав Сковорода), а серцем як світотворчим джерелом. Воля тут відіграє провідну роль в тому розумінні, що вона спрямовує особистість дослухатися голосу власного серця. І, по-друге, вихід не є результатом ані індивідуального (як стверджує буддизм), ані спільного загальнолюдського вчинку (що неможливо) — «потрібні мінімальні групи усвідомлення виходу» — ті, що їх Стівен Кінг назвав «ка-етом», кармічно пов’язані групи, яким удасться «скоординувати» власні серця. Адже «правдива думка — це синтез почуття і пізнання». І жодні спроби оволодіти думкою як знаряддям передачі інформації приречені на поразку, якщо це — виключно «розумова», «чиста думка», наслідок зусилля розуму. Лише генерування думки серцем спроможне здолати смертну матеріальність світу. Пошук і побудова-відтворення «ка-тету», а за тим і Прорив — у безліч світів, у багатомірність, у ноосферу — ось та можливість, яка є для нас вже сьогодні, зараз, ось та велика Надія, яку подарував людству й українству Олесь Бердник.

Український світогляд, українська ментальність споконвічно містили в собі зерно проголошеної Бердником Надії — впевненість у космічній цінності людської особистості, у її трансцендентній і онтологічній природі, у глибинному, фундаментальному значенні серця, чиї функції аж ніяк не зводяться до того, аби бути органом, який, підтримуючи кровообіг, забезпечує плотське існування людини. Українська філософія від Климента Смолятича, Івана Вишенського, Феофана Прокоповича й до сьогоднішніх мислителів відверто чи приховано стверджує: серце — це місток від людини до Всесвіту, ворота в трансцендентність. У цьому сенсі ідеї, закладені в творах Олеся Бердника, є квінтесенцією філософських пошуків українства, є вираженням українського духу і відповіддю на питання про місію України — місію не історичну, а надісторичну, не соціальну, а космічну.

Є книги, які відтворюють дух часу. Вони становлять історичну спадщину людства. Є книги, які концентрують культурні змісти, належні якомусь народу. Вони є вмістом національної скарбниці. Є книги, що поєднують те й інше. Такі ми називаємо шедеврами, культурними подіями. А є й ті, що поєднують все часове загальнолюдське з концентровано національним. Вони, архетипові книги-міфи. Ними тримається людство. До останніх належить і «Зоряний Корсар» Олеся Бердника. Диво дивне: відблиски епох і культур, чари минулого і поклик майбутнього, космічна ритміка блюзу й хорали земних поривань до сакрального не лише утворили тут динамічну гармонію, насичену титанічним борінням думки і серця. У них сконцентрувався дух українства, що раптом виявив себе як дух людства.

Споконвічну муку і мрію людства і — ширше — усього живого, а зрештою й кожної частки буття він, Автор, Творець прийняв у серце своє. І відлив її в книгу-заклик, книгу-біль, книгу-програму, книгу-енергетичний спалах…

Словом прореченим він народив покоління, Однак уплив його заклику не обмежено генерацією 70-х. Найукраїнська книга з усього українського, «Зоряний Корсар» є водночас і найкосмополітичнішим твором — у витоковому, кращому розумінні цього слова, вселюдським твором на віки.

«Я теж твій син, Лесю» — скаже колишній Універсальний Робот, а тепер людина на ім’я УР — вогонь. «Ти народила мене».

«Ми — ваші діти, пане Олесю», — може сказати моє покоління. «Це Ви народили нас, Батьку». І кинуте Вами зерно, прорісши крізь наші серця, вже почало свою світобудівну роботу. Ви запалили вогонь. І Корсари постануть з нього. Це буде, Батьку, неодмінно буде. Клянемося!

Тетяна Метельова, д-р філософських наук.