Тетяна Метельова: Світотворче слово Олеся Бердника

Гіпі ставали япі, і з усмішкою та ледь помітною тугою згадували юнацьке божевілля, полум’яні революціонери доживали свій вік і ділилися спогадами, філософи й письменники, вчені та ідеологи витрачали життя у спробах відшукати прийнятний для інших сурогат його сенсу. І старіли, і теж прямували до смерті. А юнь, яка йшла ним на зміну, не аналізувала, не теоретизувала, вона відчувала: щось не те й не так у найкращому зі світів, щось зіпсувалося в механізмі буття. Відчувала й заздрила — тим, хто ще не був позбавлений ілюзій. І тихо задихалась у байдужому застиглому світі.

І раптом… Ця книга ввірвалася в життя покоління як спалах нової зорі, як блискавка, що провіщує весняне буяння природи після безкінечно довгої зимової одноманітності, як вихор воскреслих і прийдешніх часів, як зойк космічного болю, звернений до людей. І ми, до того самотні й розгублені, притягувалися нею один до одного наче чарівним келихом Корсара. Пошепки промовляли його ім’я як таємне слово, як пароль для посвячених і за тим ім’ям впізнавали братів по духу. І кожен знаходив у книзі не відгук своїм пориванням — знаходив самого себе. І вже невідомо було, чи то книга несподівано закарбовувалась у душах, владно підпорядковуючи їх собі, чи то душі наші чекали на неї як на зустріч призначену до всіх часів.

В інших книжках шукали ми згадки про ноосферу. Наштовхувалися на Вернадського, Тейяра де Шардена, Шанкару. Та все було не те, було лише прелюдією до Корсара. Висловлене у сухих визначеннях і формулах теорій чи відсторонено зашифрованою мовою східної мудрості, воно не чіпляло серця. Зоряний Корсар опалював і запалював його. «Бийте в скелю часу! Вона впаде! Гей, зоряні корсари! Хто хоче вічного подвигу — за мною!»

Книга торкалася самих глибин єства, виривала зі сну приреченості й давала надію, саме буття волало й кликало з її сторінок, буття, приречене на зникнення, на постійне вмирання і скніння у мурах матерії. Неначе святиню передавали книгу з рук у руки, таємно, приховано. І те, що в середині 70-х її було вилучено з бібліотек і піддано спаленню, лише надавало написаному достовірності. З роками жовтіли і ставали крихкими сторінки, вицвіли літери і потерлась обкладинка, з роками старішали й важчали діти 70-х і народжували своїх дітей, і бігли кудись на роботу, і купляли новий телевізор, і меблі, і авто, з роками забувалися слова й образи…. Та вогонь, запалений Корсаром у серцях, був невмирущий. Він бив у груди навіть тоді, коли все здавалося далеким минулим, він кликав і вів за собою.

Когось він привів на політичні фронти, покликав на боротьбу з системою, безкомпромісну, тяжку і багаторічну, на вічну опозицію режиму, якою б машкарою красивих фраз той не прикривався. З іншого виплеснувся полум’яними рядками поезій чи музики. Хтось обрав шлях славного предка українства Григорія Сковороди і помандрував світом, розносячи зерна мрійливої чистої думки і напоюючи зустрічних життєдайною казкою-притчею. Хтось під тяжким тягарем зневір і розчарувань намагався викреслити його з пам’яті, загасити буденними радостями. Даремно. Йому, наче Івану Безродному у хвилях місячного сяйва марилося: це було, було. І знову вогонь опалював його душу, і знову забута мрія примушувала робити нераціональні натхненні вчинки, робити добро і прагнути неможливого.

Що ж то за Слово, що ним народжувалося покоління, якому випала доля бути свідком, учасником і провокатором руйнації Системи? У чому його сила непереборна?

Є твори, що пробуджують думку і очищують душу. Є твори, що надихають і наповнюють смислами. Усе це стосується і творчого слова Олеся Бердника. Однак воно — більше. Його слово серед тих, якими творяться світи. Невмирущі міфи й казки, «Іліада» і «Одиссея», «Тристан і Ізольда», «Ромео і Джульєтта», «Дон Жуан», «Фауст», «Поглянь на дім свій, янголе», «Море, Море», «Майстер і Маргарита» — низку можна продовжити, хоч вона не така вже й задовга. Це твори, більші за авторів і епоху, більші за надбання окремого народу й часу. Це твори, що перебувають на межі і виводять за неї. Вони не лише про найважливіше і засадниче для людського буття і буття космічного, земного й трансцендентного — про сенс життя і любов, і честь, і свободу. Вони створюють цей сенс. А разом з ним — і світ. Це — твори-архетипи, зустріч з якими — це зустріч з найпотаємнішим і найглибиннішим у самому собі. Життя і смерть, любов і свобода — ось чотири кити архетипового мистецтва. Якими сенсами сповнені ці поняття в Олеся Бердника?