Тетяна Метельова - Світотворче слово Олеся Бердника

Зустріч з творами Олеся Бердника — це радісна й щемлива зустріч-впізнавання. Геракліт і Ориген, Аврелій Августин і Тома Аквінський, Тейяр де Шарден і Еріугена, Сковорода і Юркевич, Сартр і Камю, Жільсон і Дельоз — цей перелік рідних облич, що проступають крізь тканину тексту, можна продовжувати. Творчість його надзвичайно багата на змістовні й образні коннотації з найкращими зразками філософських концепцій, що мали місце в історії людства. Феєричне й неймовірне поєднання ведичних, ведантичних й загалом давньосхідних мотивів, акцентованих властивою для європейського світогляду цінністю людини, натхненного Слова християнських мислителів, поєднаного з Модерновим поціновуванням розуму, звучать потужною полум’яною симфонію Всесвітньої Єдності. Любов і Свобода — ось її лейтмотив, креативна любов і відповідальна свобода — ось покликання людини.

Людина, якою вона постає в Олеся Бердника, — істота не природна, а космічна, хоч би як дивно виглядало таке протиставлення. Її еволюційно сформована тілесність, це те єдине, що в неї від власне природи як того зрізу буття, який пов’язаний з обов’язковим утіленням. І хоч тілесність не є чимось довільним людському єству (адже недаремно Універсальний Робот, якому волею долі випало доглядати і виховувати людських дітей, прагне отримати й тілесну людську подобу, щоб остаточно перетворитися на людину), однак не вона визначає людину.

«Ми ж не лише Землею сформовані. Від Землі у нас дуже небагато — прах, матеріал біологічної машини. А розум, чуття, дух сформовані космосом. Зорями, небом, вітром, блискавицею, хмарами, піснями, казкою, що передається з віків.»

Глибинна енергетична й ритмічна структура Всесвіту як єдиного цілісного утвору і суть людського єства — тотожні. Безмір і розум — єдині у своїй основі.

«Я модель безмірності. І зерно твого розуму»

— відповідає Чорна Грамота на питання Сергія Горниці.

Людина, відтак, постає не лише як дзеркало, в яке Всесвіт дивиться сам на себе, але як жива модель Усесвіту, можливості якої — власні потенційні можливості — людині належить актуалізувати через власну волю. Сократівське «людино, пізнай саму себе», розгортається тут у стверджувану Григорієм Сковородою тотожність мікрокосму й макрокосму і далі — до Тейярівського гілозоїзму, трансформованого у можливість відновлення Людиною втраченої соборної Всеєдності.

Єдина енергетична ритміка Всесвіту модулюється й активується в безліч потоків. Роздроблена між ними монадична сутність людини, як, утім, будь-якої живої істоти, може мати безліч варіантів і втілень не лише в різних часах, а й у різних мірностях буття. «Не на половинки розділили вселенську єдність жорстокі боги, а на безліч страждаючих часток. Океан форм. Повернути їм єдність — ось яке завдання перед людиною». Звести місткі між розпорошеними варіаціями власної сутності-інваріанту, зібрати себе з усіх мірностей (згодом у «Хроніках Амбера» Роджера Желязни ці світи отримують назву «віддзеркалень» матричного світу Амбера) — таким є перший крок до відновлення космічної єдності. Тим долається диктатура форми, що утримує «віддзеркалення» монад в стані окремішності.

«Тіла — лише обхідні шляхи, щоб дістатися Образів.

…Я бажаю в іншому лише можливі світи, які він виражає»

— напише в кінці 20-го століття Жіль Дельоз (С 299), ніби продовжуючи Бердника.

Тіло, тілесність — бар’єр на шляху «збирання» себе самого. І не тому, що воно — від природи, а дух — надприродний, і не тому, що воно — гріховне і тим протиставлене духові. Воно — статичне, позбавлене руху й мінливості. Усталеність форми — в ній безвихідь. Дерева — стовпи вогню, заковані в стовбури, людина — невпинний рух, зупинений тюрмою тіла з його тваринними потребами, шлунком, печінкою і апендиксом. Звільнення від обмежень — передусім обмежень смертю — у звільненні від статичності, одиничності тілесного муру, що не має варіацій.

«Треба розірвати деспотію форми, нав’язану нам природою. Настає час, коли мислячі істоти усвідомлюють покликання — очолити потік еволюції, свідомо повести за собою живий світ до розкриття всієї прихованої в нас потенціальності».

Дивно, але тоді ж, у середині 70-х побачила світ маленька книжечка російського науковця Юрія Антомонова, який не міг знати і, напевне не знав не друкованого тоді російською «Зоряного Корсара». Останній розділ цього не поміченого цензурою не художнього і не філософського, а цілком науково-популярного твору відкривався такими словами: «Останнім часом дуже багато говорять і сперечаються з приводу того, яким буде тіло людини майбутнього. Яка дурниця! Я точно знаю, що ніякого тіла не буде». Ось так просто і приголомшливо — ідеї літали в повітрі. Тіло — тимчасова наша доля. Ми мусимо здолати цей бар’єр — власною волею.