Тетяна Метельова: Світотворче слово Олеся Бердника

«Той, кого я полюбив, стає мною», «любов і є пізнання.» І лише нею, любов’ю, можна звести потоки буття воєдино, сягнути монадичного самозбирання і творення єдності. Полюби кожний промінь, кожну пташку і тваринку, віддай їм дар твоєї любові і ти збагатишся ними, і вони збагатяться тобою. «Людина — Бог для тварин. Вона виявилася жорстоким Богом, як і біблійний Єгова.» І допоки людина наслідує жорстокість Єгови, доти світові не знати звільнення від кари смертю. «Любов — це не дія, а стан всерозуміння.» Візьми на себе страждання усіх живих, і ваші світи з’єднаються, і ти станеш ними!

«Треба полюбити незмірність і вмістити її у своєму серці.» Шлях до безміру — через власне серце. Розшир його до безмежжя. Розум лише дає здатність зрозуміти це, він — визначає напрям дії. Воля — то лише енергетична потуга людини йти в тому напрямі, не схибити, дотримуватись його. Та лише серце є джерелом самої дії. Так говорив Памфіл Юркевич. Так вустами й вчинками свої героїв стверджує Олесь Бердник.

Через осмислення любові як світотворчої сили по-новому прочитуються біблійні рядки христового заклику: «хто спасатиме душу, той загубить її». Найстрашнішою карою приходить розуміння тієї простої істини до монаха, що в пошуках безгрішного стану й спасіння замурував себе заживо, знехтувавши можливістю допомогти зустрінутій ним по дорозі до місця самозаточення маленькій дівчинці-сирітці. «Найвищий суд, то суд совісті. Кожен несе в собі, у своєму серці і нагороду і кару», простодушно скаже йому хлопчик з XX-го століття. — «Кожен несе в собі? Боже, навіщо так караєш? Це страшно!… Дівчинко з сірими очима… Де ти? Чому я не послухався тебе? Бідна моя. Радісна моя. «Вивчусь, спасатиму людей…» А я… душу спасав. І загубив її. Господи, нащо так тяжко караєш? Чому так пізно я збагнув?» І монах повертається у рідний час, який йому формувати й творити своєю любов’ю і співчуттям, в якому йому кувати любов’ю міст над безоднею.

«Йдіть у життя і творіть нові заповіді — не заповіді судді, а заповіді любові!»

Любов як спасіння світу через самозречення — ось шлях до свободи. Самозречення не заради й не задля абстрактних химер, а задля живого конкретного світу, його цілком конкретних, стражденних і смертних частинок. Умісти в собі світ в усій його конкретності, генеруй серцем любов до кожної крихітної його частини — лише так, через неможливе дістанешся неможливого. Чи слабо тобі, Людино, прийняти в себе світ? Бог створює світ Любов’ю — людина Любов’ю рятує його, повертаючи його до стану Свободи як безмежного світотворення. І лише в тому вільному самозреченні в любові отримується свобода без втрати особистості, свобода як розширення особистості до безміру всесвіту.

«Вся безконечність у тобі. Шукай…. Стань всесильним.»

Чи є свободою сваволя? Ні, бо вона — ствердження власної обмеженості і нав’язування тієї обмеженості іншому. Це — найстрашніше викривлення, найтяжчий злочин. Сваволя — то лише інший бік рабства. Ніхто не вправі нав’язати свої закони людині — ані природа, ані Творець, ані, тим більше, спільнота. Особистість — ось джерело свободи! Плекай особистість у собі, збирай її через віки й простори. Хто в примушуванні інших посилається на закони — природні чи вироблені власноруч — той уже є порушником закону Свободи. Навіть небуття краще за спінозівсько-гегелівсько-марксистську свободу як усвідомлену необхідність і підпорядкування себе тій необхідності. І дівчина-підліток з системи Ара, що пойменувала себе гордим іменем Тигриці, бунтує у злагодженому і комфортному світі:

«Щастя — свобода! А ваша гармонізація — неволя! Геть таке щастя! Краще хаос, ніж ваш порядок!» Підпорядкування волі індивідуума волі єдності призвело до рабства, «рабства під лозунгом свободи. Бо Єдність — то абстракція. А конкретний індивідуум зникає.»

Якою ж є альтернатива?

«У чому корінь нашої кризи? В обмеженості індивіда. Він іскра безмежжя, але не безмежжя. Він хвиля в океані, але не океан… Форма більше не приймає нової суті. Отже, треба зруйнувати тиранію форми. Вихід за межі тіла. Об’єднання індивідуальної свідомості з Полем Безмежжя. Хто має особистість, той не втратить її.»

Що ж то за особистість, яку неможливо втратити з втратою матеріального тіла? Вона не дорівнює соціальному Я. Я — то радше індивідуалізований відповідного того, що Гайдегер називає поставою, а Юнг — персоною. Сформоване активістським метанаративом Я людини індустріального світу, воно протиставлене глибинному монадичному ядру особистості. «Невже ви ніколи не жахалися свого Я, яке вічно контролює діяння духу? — запитує дівчина-самогубця з системи Ара. «Вперед, вперед, — гукає особа, хоч нікуди йти, у Я немає ніякої мети, а лише ілюзорні вигадки, нагромадження смішних химер, які названо доцільністю і прогресом». Історичне Я людини — одна з химер, яку треба здолати, зібравши себе вольовим І моральним зусиллям. У «Камертонах Дажбога», романі, що продовжує «Зоряного корсара», ця тема стане провідною.