Энтони Смит - Націоналізм - Теорія, ідеологія, історія

На такі хибні посилання є два типи заперечень. Перше з царини націоналістичної ідеології. Націоналізм надає особливого значення поширеним почуванням, пробудженим ідеєю нації; у такому ідеологічному дискурсі нація — це спільнота, що сприймається почуттями і в якій проходить життя (категорія, що означає як поведінку, так і уявлення), саме це спонукає її прихильників до конкретних вчинків. Але ж, ця «стійкість» і «незламність», за численними висновками, наявна і в решти спільнот, тому дослідникові слід зважати на цю реалію, вдаючись до самостійного поняття нації, й не намагатися її втілити [7] Тут слушне розмежування, до якого вдається Walker Connor (1994: 202), між історичною й усвідомлюваною дійсністю; де бере до уваги не дійсність, а відчуття. .

Друге зачіпає ширшу проблему. Якщо поняттю нації передувала ідеологія націоналізму, то ми вже не можемо характеризувати її просто як категорію націоналістичної практики. Відтак, якщо ми навіть зможемо уявити кілька доновітніх націй до виникнення націоналістичної ідеології наприкінці XVIII ст., то потребуватимемо означення поняття нації, яка б не залежала від ідеології націоналізму, але все ж узгоджувалася з нею. Саме тут криється найбільша проблема та непереборні розбіжності у дослідженні націоналізму [8] Про ідею нації та національний характер, які передували ідеології націоналізму, щонайменше за ціле століття, див. ґрунтовні монографії Kemilainen (1964) та Greenfeid (1992 розд. 1–2). .

Означення нації коливаються від таких, що зосереджують увагу на «об’єктивних» чинниках, наприклад, мові, релігії, звичаях, території та інституціях, до таких, що надають особливого значення тільки «суб’єктивним» чинникам, як от ставлення, сприймання та почування. Прикладом зосередженості на «об’єктивних» чинниках може правити вислів Йосифа Сталіна: «Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляєтся у спільності культури» (1973: 61). А прикладом «суб’єктивнішого» означення нації править вислів Бенедикта Андерсона (Benedict Anderson): «Нація — це уявна політична спільнота, що за своєю суттю обмежена й незалежна водночас» (1991: 6).

Безперечно, обидва означення виокремлюють важливі ознаки поняття нації, та попри все вони мають певні вади. Адже «об’єктивне» означення умовне й майже завжди вилучає деякі загально прийняті свідчення націй, іноді цілком умисно. Як довів Макс Вебер (Max Weber, 1948), суто «об’єктивні» критерії нації (мова, релігія, територія тощо), як правило, не охоплюють деякі нації. І навпаки, «суб’єктивне» означення здебільшого охоплює надто численні свідчення націй. Але ж надання особливого значення почуттю, волі, уявленню й сприйманню як критеріям нації та національної належності ускладнює відокремлення націй від інших видів спільноти, як от район, плем’я, місто-держава й імперія, що спричинюють подібні суб’єктивні припущення [9] Про важливі концептуальні визначення й проблеми нації див. Deutsch (1966: розд. 1), Rustow (1967) та Connor (1994: розд. 4). .

Отож, означення нації добиралося так, щоб відповідати критеріям, які б охоплювали «об’єктивно-суб’єктивний» спектр. Такий підхід надав чимало слушних і важливих означень, але науковці так і не дійшли бодай якогось консенсусу. Проте більшість зійшлася на тому, що нація — це не державне утворення і не етнічна спільнота.

Не державне утворення, тому що поняття держави стосується інституційної діяльності, тоді як поняття нації визначає тип спільноти. Поняття держави можна означити як низку автономних інституцій, які відрізняються від інших інституцій і мають законну монополію на примус та збирання податків на певній території. Але це надто відрізняється від поняття нації. Адже нація, як ми з’ясували, це спільнота, яка сприймається почуттями і в якій проходить життя, а її представники мають спільну батьківщину й культуру.

Не етнічна спільнота, бо, попри деякі збіги в тому, що нація й етнічна спільнота належать одному й тому ж явищу (спільна культурна ідентичність), етнічна спільнота, як правило, не має політичного відтінку та й бракує їй національної культури й навіть території, оскільки етнічній спільноті не конче володіти своєю історичною територією. З іншого боку, нація мусить мати свою власну батьківщину, принаймні впродовж тривалого часу, щоб становити собою націю; прагнути державного статусу й бути офіційно визнаною, а ще наполягати на розвиткові національної культури й на певному самовизначенні. Але, як ми вже бачили, для нації не обов’язково мати свою власну незалежну державу, достатньо прагнути статусу автономії й мати свою батьківщину [10] Про діаспори див. Cohen (1997). Справді, більшість етносів проживають на своїх власних територіях, оскільки в доновітню добу їх не розділяли кордони. Інші ж етноси проживали як на власній батьківщині, так і за її межами, яку випадку мілетів Османської імперії; див. Armstrong (1982: розд. 7). .