Энтони Смит: Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія

Звичайно, національну символіку, як і націоналістичні рухи, не можна відривати від ідеології націоналізму, його останнього й головного значення. Ідеологія націоналізму покликана надати силу й напрямок як символізмові, так і рухові. Завдання соціально-політичного руху визначають не тільки його діячі й діяльність, а ще й основні ідеали та принципи ідеології. Так само, характерні символи й мова націоналізму сформовані тією роллю, яку вони відіграють у розвиткові й пробудженні ідеалів нації, а також дальших завдань, встановлених націоналістичною ідеологією. Отже, саме вона й має надати нам початкове робоче означення терміну «націоналізм», адже його зміст визначають ідеології, що ставлять націю в центрі своїх інтересів і завдань, та відрізняють націоналізм від решти подібних ідеологій (див. Motyl, 1999: розд. 5).

Ідеологію націоналізму означали по-різному, але більшість означень збігалися й мали спільні характерні риси. Головна тема, звичайно ж, усебічне вивчення нації. Націоналізм — це ідеологія, яка ставить у центрі своїх інтересів націю і прагне сприяти її розквіту. Але це доволі невиразно. Слід рухатися далі й виокремити ті головні завдання, ставлячи які, націоналізм прагне сприяти національному розквіту. Усього таких завдань три: національна автономія, національне об’єднання й національна ідентичність; на думку націоналістів, нація не спроможна вижити без достатнього прояву всіх трьох завдань. А це, своєю чергою, наводить на таке робоче означення націоналізму: «ідеологічний рух за здобуття й збереження автономії, єдності та ідентичності населення, представники якого вважають, що вони становлять реальну або потенційну «націю».

Це робоче означення спирається на спільні складники ідеалів самопроголошених націоналістів, саме тому воно вступне за природою. Але це неминуче спрощує й вилучає з більшості різновидів націоналізму ідеали націоналістів, пропонуючи натомість доктрини загального, ідеалізованого характеру. Таке означення пов’язує ідеологію з цілеспрямованим рухом, саме тому націоналізмові приписують конкретні види діяльності. Однак саме основні поняття ідеології й визначають його завдання й тим самим відрізняють його від решти рухів.

Проте такий тісний зв’язок між ідеологією та рухом аж ніяк не обмежує поняття націоналізму тільки рухом за здобуття незалежності. Слово «збереження» в означенні віддає належне тривалому впливові націоналізму на давні, або новітні, незалежні держави. І це вкрай важливо, якщо збираємося досліджувати, як, наприклад, зробив Джон Бруйлі (John Breuilly), «відроджені націоналізми» національних держав та їхніх урядів (Breuilly, 1993).

Означення, яке я пропоную, передбачає поняття «нації», але не слід розуміти, що нації існували раніше «своїх» націоналізмів. Слова «потенційна «нація» охоплюють більшість ситуацій, в яких незначна кількість націоналістів, пойнятих загальним поняттям абстрактної «нації», прагнуть створювати конкретні нації «на землі». Ми нерідко натрапляємо на націоналізми без націй (своїх націй) особливо в постколоніальних державах Африки й Азії. Такі націоналізми не обмежені здобуттям незалежності або, беручи загалом, політичними завданнями. Вони, як ми переконаємося, охоплюють важливі галузі культури й суспільства; ідеал національної ідентичності, зокрема, стосується культурних проблем, якими інші ідеології нехтують — кожен націоналізм так чи інакше дотримується завдань національної ідентичності. Та попри все, вони майже завжди повертаються до ідеалу нації [6] Більшість «антиколоніальних» націоналізмів були ідеологічними рухами меншин серед етнічно розмаїтого населення, зібраного разом колоніальними адміністраціями, як у Нігерії чи Індії. І хоча вони не мали національного підґрунтя на кшталт європейського, їхні еліти ставили за мету створити його. То були «нації наміру» (Rotberg, 1967). Див. також Chatterjee (1986). .

Як же нам означити поняття «нація»? Безсумнівно, це найпроблематичніший і щонайсуперечливіший термін у царині націоналізму, хоча дехто, цілком обходився б і без нього. Чарлз Тилі (Charles Tilly) назвав його «одним із найзаплутаніших і найупередженіших слів політичного лексикону» (1975: 6), що передусім зосереджується на державній владі — та й це поняття теж не позбавлене вад. Зовсім недавно Роджерс Брубейкер (Rogers Brubaker), вважаючи націю «стійкою, незламною спільнотою», попереджав про небезпеку втілення саме поняття нації. Нам слід, переконує Брубейкер, радше «думати про націоналізм без націй», і розглядати «націю як категорію практики, державність як інституціолізовану культурну й політичну форми, а національність як імовірну подію або випадковість» (1996: 21).