Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

У загаданих Василиною вікових параметрах Нінон відшукала п’ятьох конкурсантів ще або вже нежонатих. П’ять по п’ятдесят рівняється двісті п’ятдесят. Таки гроші. А чи не взяти з кожного претендента за внесення до списку гривень так по двадцять? Тоді очікуваний прибуток якраз потягне на три американські Бенджаміни Франкліни. Арифметичні дії з додавання і множення, як завжди, поліпшили настрій. І Нінон поїхала за адресами, аби розпочати попередню експертну оцінку.

Василині зазвичай солодко спалося, надто наснився Роман Коханець. У білих концертних широких штанях зі шлярками і брилі, грає на сопілці. Прокинулася пізненько, замріяно відшукала кухню - засмажити собі тост, вичавити апельсинового соку та зварити кави. Зайшла Федоська.

- Я тобі налиснички напекла. Сметанка свіжа.

- А як ви проводите радіаційний контроль?

- Сідай, дитино, бо вихолоне.

Василина повагалася, ковтнула піґулку радіопротектора і відважно сіла до столу. А поснідавши, подалася на Великий Луг. За Сашчиною хатою вийшла на ковбаньку, - цятку в зелені трави, побічний плід колишніх меліоративних робіт.

Ризикувати, то до кінця - звабила її ця зворушлива купіль.

Василина хутко роздяглася, увійшла не без страху у темну свіжу воду без кахляних басейнових берегів. Плаваючи білою рибиною в ставку, забачила над травою дві жіночі постаті, закутані до брів хустками.

- Що ви тут шукаєте? - гукнула.

- Безсмертник, - охоче відгукнулася одна з жінок. - Од печінки.

На прохання Василини докладно, кількокрот продиктували, де брати, як сушити, як молоти, як запарювати, як настоювати, як одціжувати, як зберігати, як, коли й скільки вживати. - І допомагає? - запитала рибка Василина.

- А дідько його знає.

Біля хати Семклити Василина припарканилася. Роман стрепенувся, забачивши, яку гостю вела через двір баба Сенька. Доки Василина не починала розмову з Романом, вочевидь не бажаючи мати свідків, баба мучилася на порозі: і не личить стовбичити, і кортить оволодіти ексклюзивом, поза сумнівом, сенсаційним. Вроджена вихованість і шляхетність перемогли, - Семклита причинила за собою двері з того боку, але не надто щільно. Проте Роман з Василиною перемовлялися стиха, лиш засміялися дуетом голосніше. А до того ж, як зауважив Стендаль, Господь нічому не дозволяє тривати довго. Візита канадійки не стала вийнятком з мудрого спостереження.

- Пане Романе, маємо залагодити справу до від’їзду, - сказала на прощання Василина.

Якби Семклита цікавилася книгочитанням, могла б натрапити в Романовій бібліотеці на «Правила свътской жизні и этикета» (С.-Петербургъ, 1889 г.): «Если кто-нибудь прилично и почтительно представляется вам во время путешествия, то нужно принять его учтиво, безъ принужденія и съ соблюденіемъ собственнаго достоинства. Впрочемъ, знакомства, завязывающіеся подобнымъ образомъ, должны оканчиваться тамъ, гдъ начались, такъ какъ случайно завязавшийся разговоръ съ мущиной или дамой, на пароходъ или в вагонъ желъзной дороги не даетъ еще права ни той, ни другой сторонъ считать себя знакомыми на будущее время». Та навряд, чи ця догма заспокоїла б бабу Сеньку. Палаючи цікавістю, вона вимкнула газ під недовареним холодцем і війнула по-молодому до Сашки.

Не одна вона туди поспішала. Гуркнув повз неї на мотоциклі Володька Кучеренко, не космонавт. Пішки випередив Василь Юхимів, званий Рашпилем. На одному велосипеді вдвох - брати Понизьки Іван та Хведір за прозвиськами Писькоха й Плосконог. «Завізно», - подумала баба. Грюкнула ще одна хвіртка попереду. Кетька Жук, по-сільському Борман привітав велосипедний тандем правицею догори:

- Хай літра!

- Хай закуска! - відповів Хведько Плосконог, якого за справедливість прозвиська не взяли свого часу до війська.

У спільному дворі - Сашчиному й Федосьчиному - за вкопаним у землю столом сиділа Нінон перед покресленим на кшталт відомості папірцем.

- Всі принесли? - запитала офіційно.

На обійстя зайшло ще четверо.

- А ти чого притирився? - підняла очі Нінон на Юрка Муштру, чорнявого, вилицюватого, з очима-щілинками серед пласких монгольських щік, бо його маму його батько привіз з Байкалу, з ракетних військ. - Сказано, потрібний українець.

- Я гражданін, як і ці, маю право, - Юрко лишився незворушним. - А як наш суд не поможе, в Гааґу подам. І двадцятка у мене, як у всіх. Записуй. Ще побачимо, хто тут українець.

Сашка і Федоська на заскленій веранді обрізали у цибулісаджанки чубчики. Те, про що вони гомоніли, реферативно можна викласти так: