Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Роман-фрістайл з елементами аерофотозйомки

Руба-руба-руба-рай,

Руба-руба-рай

І наснилося Занадтому. Він - Президент. Мчить Хрещатиком кортеж. Крутенько. Круто. Крутіссімо. Броньовані лімузини валкою, пообіч спецрокери на спецмотоциклах.

Клином-свинею. Ревуть, як воли. Хоч їхні ясла повні. Над вулицею гучномовець виголошує гучно останні вісті: «З-за бугра передають. Так здійснюються мрії. Мультимільйонер Лазарус Лонґ нарешті вирішив усі свої проблеми. Він купив у Середземному морі острів і заснував там свою імперію.

Обрав тисячу щасливчиків зі світу - це буде населення.

Призначив трьох міністрів. Це буде - влада. Звичайно, не верховна, бо чого було город городити. Верховна - він. Досі не повідомляється, у якому ранзі. Відомо напевно лише, що від звання суперґенераліссімуса Лонґ рішуче відмовився.

Далі буде».

Аж відчув Занадтий холодний протяг біля серця. Роззирнувся і остовпів. Бачить: уся обслуга всілася в броньовані членовози з тонованими шибками, а він трюхикає останнім, на якомусь мопеді. Соб-цабе.

Тут і усі цилюрники, куафери, опричники, референти, помічники, помічники помічників і помічники помічників помічників побачили його і тицьнули на нього пальцем: «ТЮ!».

Над Трапезундом - жодної хмаринки. Пахощі моря, густі, схожі на гіркувато-чорнобривцеві, будять у клітинах прадавні спогади про спільну колиску всього живого, оте неосяжне лоно всесвітнього океану, що в ньому маленькими слимачками білка ширяли колись наші предки по батьківській і по материнській лініях. Разом з гекатоннами інших слимачків, не нам знати для чого вживлених хвостатими, сторукими, стоокими, хмароподібними, телепатичними і телекінезійними прибульцями у цей величезний ставок на одній з провінційних планет майже забутої Богом Сонячної системи.

А було це так.

- П’ять, чотири, три, два, один, пуск! Завдання виконане, пане Головний Прибульцю!

- А ви з якої пробірки взяли біологічний матеріал, пане прибульцю-операторе?

- З отієї, поміченої червоною ниточкою, вашамость.

- Ой-ой-ой, ґвалт, держіть мене іззаду, бо я візьму і вп###аду. Тра’ було брати пробірку з зеленою ниточкою.

Там досконале, елітне, сортове людське насіння. Красені і красуні. Якість, що викликає довіру, два в одному - навіщо платити більше. А в пробірку з червоною ниточкою лаборанти злили негодящі гени після обробки маси в центрифузі. Відчуйте різницю. Зупиніть негайно процес! Припиніть негайно еволюцію! Ми ж не концтабір для себе готуємо, а райські к###ущі. Ось-ось, за якихось кілька сотень світлових років Всесвітній Розум через макрокатастрофу потребуватиме притулку у Всесвіті. І що з вашої ласки він знайде на Землі? Хомо сапієнс! Ви розумієте, що наброїли!

- Гал###у-бал###у, а свині в ріпі! - пробуркотів прибульський лайдак-оператор, меланхолійно спостерігаючи із Всесвіту, як, живопихом втрапивши у ласкаво-зеленкуваті хвилі, прагітлери, прабетховени, прагомери, прарафаелі, пражириновські, праярославимудрі, прамакедонські, праленіни, пра-всі-ми спритно заходилися ділитися, множитися, переробляти сонячну енерґію на енерґію м’язів, видаляти шлаки, позбуватися зябер і хвостів, обростати шерстю, ставати на задні кінцівки, винаходити для своїх нагальних потреб атомну бомбу, стільниковий зв’язок, інтернет і клонування…

Оператор знехотя переконувався у фундаментальному законі буття: начальство, як той вуйко Петро, завжди має рацію*. Не світили на хибно засіяній ним Землі райські кущі. Втім, що зроблено, те зроблено. Маємо те, що маємо.

* - Ви маєте рацію, куме.

- Ні, рацію має кум Петро, а я маю кулемета

- На часі другий дзвінок, - оператор глянув на дзиґарика в хмароподібній лапі, що відлічував миттєвості безвіку, і натиснув кнопку-зірку на чорному нічному табло.

- Комета Хейла-Боппа, на прозвисько Бетлехемська звізда. Дубль другий.

- Пішла, - доповів байдужий електронний голос, і - бебех - на чорному нічному оксамиті земного неба засвітилася вишукана красуня-комета, розправляючи мільйоннокілометровий пишний хвіст, струшуючи тисячокілометровою пишною зачіскою з космічного газу і паруючої криги навколо сліпучого стрімкого ядра.

Динозаври жили на планеті шістдесят п’ять мільйонів років тому.

А наші зуби збережуться так довго?

День за днем, ніч за ніччю, мільйон років за мільйоном, ось уже й знову весна. І до контори сільради за адресою: