Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Геть труси, бій трусам! Труси - пережиток ганебного минулого. Труси - опіум для народа. Труси - прадажная дєвка імпєріалізма. ЧТО ЖЕ БУДЄМ ДЄЛАТЬ, МІЛИЙ МОЙ ДЄДОЧЄК, ЧТО ЖЕ БУДЄМ ДЄЛАТЬ, СІЗИЙ ГАЛУБОЧЄК? Мір трусам, вайна калготкам. Труси - розум, честь і совєсть нашей епохі! Всі труси - селянам, а чулкі - рабочім! БУДЄМ ФЬЮ-ФЬЮ, БАБКА, БУДЕМ ФЬЮ-ФЬЮ, ЛЮБКА, БУДЕМ ЩЕ РАЗ ФЬЮ-ФЬЮ-ФЬЮ, СІЗАЯ ГОЛУБКА!

Зупинивши авто біля «Розслабону», Нінон вийшла не одразу. Повільно закурила, роздивилася довкруж. Бордюри, вежки, квіти, альпінарій-шмальпінарій. Ти ба, а ще п’ять років тому засмальцьований кухвайчаний Душман дружив з покійною Смітницею… Нінон прочинила дверцята. Давно не бачилися ми з тобою, Душманчику-любчику. Це не папіроска, це у мене в грудях шкварчить. Нінон заглянула в люстерко заднього овиду, струснула білими кучерями на півспини, як колись у Ірини Алєґрової, перевірила, чи міцно тримаються вони голови, і ступила до «Розслабону». Могутня, пишна і принадна, та ще й узута в останній писк моди - лаковані білі копита на дводюймовій платформі, з білими поворозками, що ліанами вилися на ренесансних литках і закінчувалися під рубенсівськими колінами, Нінон одначе почувалася невпевненою і хвилювалася. Вітерець грайливо заглядав під її шифонову спідницю, нарізану на клапті різної довжини, але марно спокушався залізти до пазухи, туго облитої лискучим рожевим.

З кухні визирнув, а тоді вийшов Душман - викапаний Чак Норріс, тексаський рейнджер, куцуватий та справний, у черевиках на золочених підборах зі шпорами, у пальмовій шовковій сорочці, щоправда, без крислатого капелюха. І без рудої бороди. «Йо-майо, што ж я здєлал-та, - сполохано подумав Чак, - за півгодини притириться з району Раїскакіска, привезе замовлене і розраховує на оплату натурою, тут таки, у підсобці. Що його робить, дорога редакціє?»

- Ти вже заїжджала до мами? - без здрастє сказав він.

- Ну, що, синку, скажи тьоті здрастуй. Шикидим ти мій, шикидим.

Нінон повільно посунула до Душмана, увіпхнула його до підсобки, штовхнула на канапу. Чікі-чікі-чікі-та.

Джульєта, вже молода мама, винюхувала селом харчі. Баба Параска її годувала тим, що їла сама. Картопляним супом, іноді замащеним салом. А малі Рексовичі, ще не зіпсуті життям серед людей, від природи знали, що собака має харчуватися м’ясом і тим не схожа на свиню або корову. Рексовичів собачий бог послав Джульєті аж дев’ятеро, та таких справних, крупненьких, - чотири сучечки і п’ять кобельків.

Жулька перетаскала їх зубами у налаштоване нею солом’яне кубельце, затишне й приховане. Між пришабєткою корови Берізки і сажем кабанця Андрушки, верескливого і вередливого. Жулька чула: Параска скаржилася на нього сусідці Макаришці, що він не їсть свинячого, чортова кров, а править з баби смакіток. Жулька знала, що Андрушка виправить своє, бо в селі до майбутніх людських харчів, які допіру рохкають, мукають і квокчуть, ставляться з повагою.

Не те, що до неїстівних собак. Жульчині пологи баба Параска проґавила, цуценят не закопала. Вціліли всі дев’ятеро.

Нехай ростуть, розійдуться селом, може люди й порозбирають.

Жульку-Джульєту село знало, але харчами не розщедрювалося - що це за мода така, чужих собак годувати. Іноді гарний кусень впадав, як манна з неба, від дачників. Голодна, висотана дзявкалами й жвакунами Рексовичами, Жулька-Джульєта вчащала до знайомої хати на Луговій, де торік оселилася київська родина, яка собак любила й жаліла. Бо й своїх мала двійко - Ладу і Антона. Антін кобельок був нічогенький, до любові завзятий і невредний, а от Ладка чорнорота, відганяла Жульку од хати, вишкіряючи загрозливі безробітні ікла. Пантрувала свої харчові терени, як прикордонник Карацупа з вірним Інгусом в одній особі.

Ладчина хазяйка, зглянувшись на скрутний матеріальний стан багатодітної матері, виносила Жульці щоденно, вранці й надвечір, по мисці смачного м’ясного навару з обрізками, попередньо замкнувши егоїстичну Ладку в хаті.

Рексовичам жульчине молоко з м’ясним присмаком дуже подобалося. Та дачники часто зникали, полишивши летючий м’ясний запах, який швидко вивітрювався. Наставала скрута. У прохарчових мандрах Жулька добігла аж до ресторану «Розслабон» на трасі. І дістала з рук хазяїна «докторської». «А ще кажуть, що нові українці - жлоби. Щоб тим, хто каже, пір’я в роті повиростало», - подумала тоді Джульєта, вертаючи до діток. Уключила «Розслабон» до щоденного маршруту.

Сидить оно біля бордюрчика і чекає. Культурно-ввічливо.