Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Має щось змінитися в крові, щоб і світ навкруги змінився.

От і зараз нізвідки запахло озоном. Хтось величезний прокинувся за лісосмугою, завовтузився, загарчав спросоння, спершу тихо, невдоволено, а тоді на повну горлянку, радіючи. На руку спала краплина, тлуста, холодна, вибила серед пилюки на шкірі світлу пляму. За півхвилини з неба вивернувся баняк з водою. Прицільно, на Катерину, яка стояла з брудними чорними руками посеред бурякового лану за сім кілометрів від села Тихі Води. Сухим залишалося хіба осердя дерев’яного сапельна. Та й то недовго. Такого дощу Катерина не бачила, скільки жила. Тихі Води за кілька хвилин могли спокійно знятися з місця, розправити вітрила і - гайнути світовим океаном, ковзаючи хвилями-велетами. За обрій. На багаті села. Мокра Катерина спрагло віддавалася купелі.

Загарчала машина. До неї біг цей, циганій, геть мокрий.

Чвакав чобітьми вмить розгрузлою ріллею, нечутно за дощем гукав. А тоді підхопив однією рукою сапку, другою Катерину, потягнув до шляху. Вантажівка заледве розгрібала двірниками на передньому шклі суцільний шар води завтовшки, мабуть, з півметра. Захекана Катерина опинилась у кабіні, а чорнявий почвакав до хлопців у кузов, напнутий брезентом. Звідти долинув вереск. Катерина витерла мокрою хусткою мокре обличчя і спитала:

- Це хто?

- Новий учитель. У сорокаквартирці живе. Мій старший у нього вчиться. То було в школу не заженеш, а зараз до вечора тирлуються там, - доповів водій Гриць на прізвисько Голубчик.

- Жонатий?

- А чорть його батька знає. Мені по барабану. Спитай у моєї, та все знає.

- Ну, що, вже все про мене знаєш? - чорні очі нового вчителя сміялися.

- З чого це ви взяли?

Катерина розсердилася на себе за вицвілу стару сукню, фартух, як у старої баби, брудні ноги, верейку. Ще й баба Маруся, стара ґарґара, вилізла, вуха розвісила.

- Не кричи на мене, я добре чую.

- Я не на вас кричу.

- Давай верейку.

- Он баба Маруся витрішками торгує.

- То й що? Я завтра їду до Києва. Справа є. Поїхали разом. Ти знаєш Київ?

- Базар. На площі Шевченка.

- Заразом і поторгуємо. Виходь на двадцять по восьмій.

Ждатиму.

- Чого ви такий певний, що прийду?

- Бо дуже цього хочу. А для мене «хочу» і «маю» одне й те саме.

- Ти не сильно швидко побіг?

- Якраз, аби вчасно добігти. Життя коротке.

На ранок Катерина знала, що нікуди не поїде. Ніколи в світі. Чого б це вона мала їхати? Сказав і сказав. А вона скаже «ні». І буде її слово проти його слова. Вирішено й підписано. Квит. Доки тягнула свого кошеля з двома трилітровими банками вранішнього молока, трьома десятками яєць, двома кілами сиру, двома банками сметани, автобус, повний бабів, шугонув повз неї. «От і слава Богу», - подумала Катерина. І мало не тріснула з люті кошелем об асфальт. Далі пішла поволі, не розуміючи достоту, куди подіти цей клятий кошель, бо найменше, куди хотілося зараз йти - вертати додому. Роман стояв на зупинці і курив. Взяв з рук Катерини кошеля.

- Пішли.

- Куди?

- До мене.

- Не піду.

- Я й не запрошую. Постоїш унизу, поки я це занесу.

- Навіщо?

- Ти що, дійсно на базар зібралася? Я в тебе купую все це.

Мені на місяць вистачить. Тримай гроші.

- Ти багатий?

Роман уперше подивився на Катерину без усмішки, навіть жорстко.

- Не багатий. Учора дали зарплатню. Позавчора не купив би.

Катерина не могла чекати під сорокаквартирним, на белебені. Зайшла в магазин на трасі. Від кого ховається, чого боїться? Міністра? Досвід тисячолітнього жіноцтва, що давно вже стало гумусом, підказував: все позашлюбне - приховуй. Як Зоя Космодем’янська партизанські секрети. І той самий досвід пхав її, не питаючись, невідь куди, щоб її ялове життя не залишилося самим дефісом між роками народження і упокоєння на затишних тиховодських м###огилках. Роман же Григорович поводився так, якби от жив на безлюдному острові. Або, скорше, як сеньйор: єдина реакція на думку васалів про його поведінку - наказати стулити пельку.

- Навіщо ти їдеш до міста?

- Тобі його показати.

- Ти киянин?

- Хочеш вирахувати, чи є в мене там квартира? Прямо запитай. Даруй, я не хотів тебе образити.

- Ти завжди говориш, що думаєш? Так незручно.

- Зозулько моя. Не бійся мене. Говорити правду дуже зручно. Вивільняє енерґію для основної справи. Не треба запам’ятовувати, кому що сказав. Чого і кого мені боятися? Я безсмертний і всесильний. Тримайся мене - полетимо. І вони полетіли. Пізніше Катерина марно намагалася відновити шалений день у Києві. Якась мара. Кінчала себе вдень роботою, а, засинаючи поруч п’яного Міністра, кожного вечора знову їхала до Києва. Продавши Романові дві трилітрові банки з вранішнім молоком, три десятки яєць, два кіла сиру, дві банки сметани. З кошелем.