Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Зміг би, якби. Знову, як колись, несила ні про що думати, не здерши шурхотливого целофана з пачки «Пьєра Кардена», не помилувавшись кругленькими, досконалими, схожими на пляшки з молоком сиґаретами. Мов і не було нікотинової аскези. Завчено вкинув сиґарету до рота, прикусив зубами, клацнув похватною запальницею, - вона так ловко лягала в руку й легко протуберувала полум’я заввишки з долоню.

Перша, найсмачніша затяжка, затримана в роті, в легенях - уже можна думати. Те саме, по колу. Із будь-якої зацикленості колись навчився вислизати прийомами аутотренінґу, знав їх достобіса, а відпам’ятати зараз не хотілося. Паралізувало безглуздя того, що скоїлося. Якби наразився на пастку ворогів, на кілерів, на мочилів, не так кривдно. Бо гра така. То білими, то - чорними. А тут - досконала в своїй дурості дурниця. Собака вийшов на дорогу. Ти не схотів убити собаку і вбив людину. Шосе, бетонний бордюр, голова…

Завжди знав: єдине, що завадить йому - Терези, знак надто обтяжений нікому не потрібними чеснотами й сумлінням. Трохи не дотягнув з народженням до енерґійного, авантюрного й безкомплексного Скорпіона. Ось і зараз одна шалька цих клятих терезів - роки життя, праця, сотні людей над тобою, а згодом під тобою, нарешті - призи. Другої торкнулася мізерна, випадкова порошинка і викинула на смітник життя, працю, сотні людей. І призи. А він замість наплювати, розтерти, вжити заходів не може позбутися клятого кола: вбив, зник з місця пригоди, не надав допомоги, переховувався. Все, аллес капут, гаплик, аут, червона картка, фініш. Клямка. Шиздець. Опанувати себе стало синонімом вижити. Занадтий виконав кілька аутотренінґових вправ, владно навертаючи себе на злободенні клопоти, бо знав: робота - психотерапевт, кращий за Кашпіровського.

«Якщо за ці дні нічого не сталося, це обнадійливо.

Валєрчин «жигуль» - це справа техніки. Чи казати синові правду? Треба подумати. Людина, в якої є совість, нічого в житті не досягне. І ніколи. Це - аксіома. Розвидняється. А чого це я не спитав, кого збив?»

Коли Толік серйозно запропонував йому Великий Стрибок у Президенти, Занадтий попри всю свою амбітність сприйняв це як жарт. Покрутившись сенатором, добре второпав правила гри. Будь-хто, нехай з трьома головами для думання і шістьма руками для роблення, без ляльковода зі сталевими м’язами і грубим гаманом - нуль, газова бульбашка. Яку видно лише у воді. Без якої (води) вона (бульбашка) просто пшик. Так і відповів Толікові. Бо ляльковода, на жаль, не мав. А ставати посміховиськом на старість не хотів. Як той казав: «Я в соціалізмі тільки що пристроївся, і він мені ще не надоїв». «А ти спробуй, - спокійно відказав на те Толік. - А я тобі допоможу. Як старий друг. І не забувай, що зараз наша так звана політична еліта вимірюється і визначається не за байтами, а за децибелами».

Виснажливе мурашине створення нової партії, галасливої когорти люмпенів за плечима лідера на виборах, довершувалося. Сізіф-Занадтий викотив таки на верхівку свій камінь. Який, проте, ще непевно похитувався, чекаючи на шлюб з товстими гаманцями. В часи, коли епоха порожнечі змінилася епохою дорожнечі, і нащадки тисячолітніх землеробів потрапили в незвідь, Занадтий ще раз переконався, що вдатно вчинив, обравши за навчателя й гуру Толіка Люмбаґа. Їхню зустріч у новому житті цілком справедливо можна було вважати випадковою. Занадтий не знав: усе, що потрапляло в поле зору Люмбаґа, ознаки випадковості й стихійності втрачало раз і назавжди, а упорядковувалося й класифікувалося. Люмбаґо шкірою відчував, що хосен, надбаний за вміло дібраних друзів, перевершить усі матеріальні і моральні інвестиції в самий процес товаришування. Толік ніколи не помилявся. Природа запакувала у зовнішність такого собі вайлуватого Вінні-Пуха досконалий комп’ютер.

Люмбаґову здатність до аналізу й висновків перевіряло ще й життя. І нижче від четвірки з плюсом Толіків життєвий матрикул не знав.

Коли Центр (безперечно, цією назвою Толік, як і решта втаємничених, користувалися для похватності, бо достоту ані він, ані більшість дійсних та кооптованих членів ордену не знали справжніх розмірів і меж впливу цього глобального явища суспільної природи, закамуфльованого під численні евфемізми. «Сприяння», «проґрес», «розвій», «реконструкція», «удосконалення», «деміфолоґізація», «розчакловування», «фемінізація», «ґлобалізація» - нагребти до міксера подібні визначення, гарно перемішати, додати ще якусь екзотичну реінкарнацію чи напівпристойну реституцію вкупі з такою самою іпотекою і матимете назву на будь-який смак), отож, коли Центр натрапив на Толіка Люмбаґа, Толік второпав, що ґрунт - поживний і заходився вкорінюватися.