Марина МЕДНІКОВА - ТЮ!

Комета Хейла-Боппа, або по-тиховодському Хелейопса - добра оказія і слушний космічний момент. Саме в її хвості душі кандидатів у прийдешні месії проходять досконалий гарт для земного втілення. Досі рознарядки для українців Канцелярія не спускала, але під лежачий камінь вода не тече, а хто стукає, тому відчиняють. Він, Янгол, має саме зараз зробити прорив, прискорення, спурт, напроситися на прийом до Апостолів, щоб вони переконали Архангелів, і добитися цього разу місця на Хелейопсі й українцеві.

Чиї ж душі з Янголового активного кадрового резерву надаються до національної місії? В останньому списку задіяних козаків хто ще не втратив енерґетичного потенціалу? Ну ж бо: Грицько Шевченко, Степан Стельмах, Лук’ян Лукаш, Андрій Ющенко, Антін Грушевський, п’ятеро Ковтунів, Мисько Плющ… А тоді Грицько Президент та Іван Протоколяк.

В ###осаді залишаються Панас Невеселогородич і Хома Юдинеоко з Кузьмою Таксобі, Іськом Сраєм, Кіндратом П’яницею, Уласом Матюком і Динисом Стрілябабою. В останніх Янгол не дуже був упевнений, - нащадків їм не давав.

Але вони самостійно, потай від нього втілювалися, стрибали в гречку, розхитували дисципліну. Янгол самокритично зважив, що через його мнякий характер забагато українців лінуються марафонитись. «Маємо те, що маємо», «жиємо, як жиється», - ось що він таки проґавив. Їх вирядили боротися за майку лідера для загальнонаціонального заліку, а вони, кожний, несуть, мов на вістрі стріли, пущеної колись якимось довгокосим скифом-пращуром, свою окремішність і гоноровість, свою орґанічну немонархічність, своє «хата скраю», порівняно з яким англійське «мій дім - моя твердиня» - дитячий вереск на галявині. З індивідуальною супергординею, національним супернехлюйством треба кінчати.

Янгол своєю Іскрою Божою відчуває, що небавом, років через сто чи двісті, настане його черга стати на Божий Килим і відповісти на питання, поставлене руба: дано тобі і твоєму народові кращу ділянку в центрі Європи, природу, дай, Боже, кожному, омріяну Незалежність. То можеш ти їх приохотити щось зробити для себе самим? Бо Іван Бардак і Марко Шушваль, любителі Чорних Рад і безликої «слави!» та «ганьби!», вже кричать, що іншого люду у нашого племені немає, нехай усі однаково поціновуються, у нас і найгірші нічогенькі.

Думай, Янголе, думай. Є ще Кіндрат Умний, Грицько Писаний, Василь Вродливець, Іван Нетаврований, Матвій Безпечальний, Ярема Вічний, Клим Великий, Лесько Залізний, Кіндрат Здоровенний, Терешко Бистрий, Петро Моторний, Панько Велетень. Мо’ хоч їхнє сім’я стрепенеться? Зараз слушна нагода викохати Такого Щоб Зміг! Обрати такого, чия душа надалася б на трансформацію з нічого - у все, стала з нікого - всім, переступила поріг, що розділяє ніколи й завжди. І всі сказали б: як він зміг, то зможемо й ми. І в нас душа не з лопуцька. А не зробимо крок, то розщитають і його, Янгола, і залишать людність в Україні без представництва на небесах. Нічийною, тобто всіхньою. На запчастини для інших націй - гуртове-чортове. А житимемо подосьогоднішньому, то стане все людство Європи, Азії, Африки й обох Америк на наших кордонах і тицьне в нас пальцем. І говоритиме, і скаже: ТЮ!

- Скажи ти, Півториголови, кого оберемо, - Янгол звернувся до козака Степана, чия душа сиділа на пелюстку райської рожі-мальви і їла нектар. - У тебе ж на півголови більше ніж в інших. А решта цитьте, бо здається мені, вже переплутуєте, коли кричати славу, а коли ганьбу.

- Жереб, - присудив Степан Півториголови, утираючи з вусів нектар.

- Слава! Ганьба! - загукали всі.

Перекинули воза, поставили на заднє колесо Степана, дали в руки лозину довгу, зав’язали очі китайкою і крутнули Степаном. А самі утворили коло. Колесо зупинилося, лозина вказала на груди Яцька Балабухи.

- Що, Яцьку, маєш пра-пра-? - спитали в один голос.

- Та мав… - скрушно похнюпився Яцько, і сльоза скотилася йому на неголену щоку.

За обрієм веселково-барвисто-променистої крашанкиРаю, яка безпочатково і безкінцево намотувала свої орбіти, ширяючи в оксамитно-чорному Всесвіті згустком сяйва, морок ледь посвітлішав. Кришталеве яйце Раю линуло до точки, де мали перетнутися орбіти його та Хелейопси. Янгол струснув крильми, нетерпляче вдивляючись у нескінченність, підвівся з райського м’якого споришу під Деревом Добра і Зла. Он вона, красуня Звізда, випливала сліпучим пуголовком з довгим зірчастим хвостом. Свідок, а не судія. Попередження, а не кара. Віщунка, а не призвідця.

Янгол замилувався. Якщо сприймуть в Канцелярії пропозицію Півториголови, він, Янгол, візьме заслужену відпустку хоч на день, і приземлиться, аби натішитися видовищем Комети ще й з Землі. «Цікаво, - подумав Янгол, - а чому це в моїх Тихих Водах Хелейопса висить у всіх дворах над нужниками?».