Валерій Шевчук - Жінка-змія

– А для чіво мене нада одна, када можна папробовать много. Молодость нада прожить.

Отже, ми вирішили організувати гулянку, а коли зійшлися з дівчатами, щоб обговорити це, Марта сказала:

– А що, коли візьмемо з собою горбунку Зою? Вона хоче в нашу компанію. Юрка, ти согласний?

– А чому я? – обурився Юрко.

– Ну, сам знаїш, нас трох, а вас чотирох, – сказала, не моргнувши Марта.

Пропозиція нас заскочила. Виявляється, горбунка Зоя вже знала про нашу компанію, познайомилася з усіма трьома дівчатами, і через них почала до нас втиратися; принаймні дівчата наші в один голос сказали, що вона непогана і що вони її в компанію взяти згодні. Чому вони стали такі однодушні, зрозуміло: кожна вже серед нас намітила собі партнера, як саме, я вже сказав, отже, перекидатися від одного до другого, як це було в нас прийнято, вже не так і хотіли.

– Я – за! – сказав Геннадій Коняка і заіржав. – Не женитися ж тобі, Юрка, з нею?

– Мне ето до лампочки, – озвався Олег. – Как хотітє!

Отже, він погоджувався також. Я ж відчув глухе хвилювання, якого до ладу не збагнув, бо чого мені хвилюватися, коли і дівчина в мене для гулянки є – Оксана, та й Юркові горбунка призначалася, принаймні цього разу. Але я знав закони нашого товариства: ми хоча й кріпилися біля котроїсь дівчини, але для різноманітності дівчатами не раз мінялися, принаймні я перекидався залюбки від Оксани до Марти, і то з резону простого – Марта була доступна, а з Леною, як казав, лишень раз пофлір- тував – без погодженості. Отже, згодом мав би ввійти у якісь стосунки із горбункою Зоєю, ах, це було якось… небезпечно чи що? У глибині душі вже зараз я сумнівався, що з Зоєю можлива «лінива любов» – надто вона всіх нас переколошматила. А ще я подумав, що Зоя, можливо, провівши перший акт чарування, як висловився Геннадій, і, по-моєму, небезпідставно, переходила до акту другого, тобто вправно знайшла через наших дівчат лазівку до компанії і настійливо хоче до неї втиснутися – чого ж вона відтак хоче? Саме ця її, як на мене, цілеспрямована настирливість і насторожувала найбільше.

– То що ти? – спитала Марта.

– Хай Юрко вирішує, – ухильно відповів я, намагаючись через невеличку хитрість врятуватися. – Для нього ж вона призначається.

– А я не хочу! – мовив гостро Юрко, все ще червоний як иіон. – Хай мені буде Оксана, а Зоя – йому!

І він ткнув у мене пальцем, як ножем.

– А ти мене спитав, чи я хочу? – обурилася раптом Оксана, чим здивувала мене, і я подумав: чи не хоче і вона перейти зі мною від «лінивого кохання» до активного?..

– А хіба ні? – здивувався Юрко; раніше Оксана з'ним залюбки гуляла, і, по-моєму, знаходила більше спільної мови, як зі мною.

– Ні! – різко відповіла Оксана.

Юрко неймовірно знітився, аж очі опустив. І я збагнув: треба втрутитися, інакше ми розсваримося. Загалом, моє становище в компанії особливе, я був неоголошеним лідером, і це всі мовчки визнавали. Тому я заплескав у долоні, обірвав розмови і сказав:

– Стоп! Стоп! Подаю свій голос: я за! А кому вона дістанеться, кинемо жеребка. Хто не згоден?

Усі полегшено зітхнули. Окрім того, цікаво стало: кому ж горбунка Зоя дістанеться? Папірці виготовила Лена, бо дівчата, звісно, участі в жеребкуванні не брали.

– Наша філософія, шановні, – трохи бундючне проголосив я, – фаталізм. Отже, корімося долі, котра знає ліпше, як нас спарувати.

– Зануда! – прошепотіла Лєна.

– А що воно таке – що сказав? – спитала Марта.

– Фаталізм? – перепитав я. – Ну, те, що підлягає вироку долі.

Оксана, як звичайно, промовчала, однак я помітив, що вона почала хвилюватися. Це знову мене здивувало: а що це з тобою, Оксанко?

Сміливо взяв згорнутого в дудочку папірця.

– Оксана! – прочитав голосно. Оксана почервоніла, а всі радісно заґелґотали.

– Тепер Олег, – наказав я. – Твоя черга.

– Ні, я хочу! – смикнувся Юрко. – Ато розберете дівчат, а мені знову підкинете горбунку.

– Тоді за алфавітом, – сказав я. – Моє на «А», то я перший. Геннадій!

Геннадій вибрав Лєну. Та скривилася, але згодилася. Олег вибрав Марту. Він зробив вигляд, ніби скривився, але обоє залишилися задоволені, до речі, Олег Марті подобався, хоч за негласним розподілом вона належала таки Геннадієві.

– Це нечесно! – сказав Юрко. – Перший мав тягти я!

– Все чесно, Юрку, – мовив я. – Згоджуйся, інакше гулянка відміняється.

– Гаразд! – згодився Юрко. – Але все одно, це нечесно.

– Чесно! – гаркнули ми на всі горлянки, аж прибігла з кухні злякана Юркова мати: ми ж бо зібралися в нього.