Валерій Шевчук - Жінка-змія

Кілька слів про Юрка. Коли розповів я йому про свої сни, він раптом почервонів. Це була виняткова річ, щоб Юрко почервонів, і я відразу зметикував, чому.

– Що, Юрчику, – спитав лагідно, а трохи і єхидно, – і до тебе приходить?

– Іди к чорту! – мовив Юрко.

– Та це просто цікаво, – проказав, а власне вигукнув я, мов півник. – Розкажи!

Розповів не відразу. Посидів набурмосений, а тоді признався. Але приходить вона в його сни інакше, сказав. Приходить у його сни, сказав, гріховно. І простіше. Тобто кидається до нього в ліжко, і вони починають таке вичворяти – не розкажеш. Але він ніколи з нею не кінчає, бо в певний момент вона розчиняється в руках, як димова, і зникає.

– Це так дивно, – завершив Юрко, і вже не був червоний, а радше блідий.

Тоді я відчув у себе інтерес слідчого.

– Але реальну ти її вдень бачиш?

– Звичайно, – сказав Юрко. – Лазить без кінця перед моїми вікнами.

– І дивиться у твій бік?

– Ну да, – мовив Юрко. – Ще й як!

– А в Геннадія і Олега так само? – спитав я.

– Це мені невідомо.

– Нічого не казали?

Юрко смикнув плечима.

– Я їм теж нічого не казав.

Я вже говорив, що в нас прийнято оповідати один одному любасні історії і сни, саме такі розмови нас найбільше і єднали. За цей час, відколи все почалося, ми разом не сходилися, але поодинці здибувалися, входили в балачки, але про горбунку Зою і в мене з ними розмови не виникало.

– Це все дуже цікаво! – наголосив я. – Нам треба зустрітися…

І ми зустрілися. Геннадій висловився, як завжди, просто й лапідарно:

– Да, вона відьма! Ма’ать, і хвостяра є. І вопще вона вночі літа.

– Як так літа? – спитали ми з Юрком в один голос.

– Ну, так, як усі відьми. Через комина, на вінику.

– Може, на мітлі? – поправив я.

– Не, на вінику, – сказав Геннадій і заіржав по-конячому. Ми розсміялися також, за винятком Олега, той залишався серйозний і відсторонений.

– А до тебе в сни вона приходить? – спитав я Геннадія.

– Конєшно, – мовив Геннадій. – І я її трахаю.

– Ну, а в тебе? – спитав я Олега.

Той спокійно витяг пачку сигарет, взяв одну, всунув до рота і чиркнув сірником. Випустив хмарку диму і забажав, щоб його обличчя стало холодне й непроникне.

– Я не такой ізвращенєц, как ви, – сказав зарозуміло. – Ущербность міня не восхіщаєт.

Отже, Олег брехав. Даю голову на відсіч, що й до нього приходила уві сні горбунка Зоя – це було написано на його роблено холодному й непроникному лиці.

– А під твоїми вікнами вона ходить? – спитав я тоном слідчого.

– Канєшно, – сказав Олег. – Но чіхать я на нійо хотєл! І вопще, што ето ь нас за дурацкій разговор?

Але розмова в нас не була «дурацька». Випадало, що ми всі якось дивно потрапили на гачки горбунки Зої, усіх вона знепокоїла, і всі ми борсались у якійсь сітці, сплетеній із обридження та захоплення.

– Та шо там казать, – як завжди просто підсумував Геннадій. – Чарує, зараза!

– Що значить чарує? – наївно спитав Юрко.

– Ну, це коли не хочеш, а тягне, – сказав Геннадій і заіржав.

Сходин, ігор у шахи та карти, балачок було замало, щоб підтримувати нашу компанію, були ми народ різноякий, тож часом влаштовували гулянки, інколи офіційно, коли святкували чийсь день народження – тоді збирались у винуватця події, а часом виїжджали з магнітофоном, дівчатами і пляшками на природу, використовуючи для цього Геннадієву вантажівку, але й тут була незручність: за кермом Геннадій пити боявся, щоб не потрапити, як він казав, «у тюрму», а коли хтось п’є, а хтось ні, то й веселощів добрих не буває. Зрештою, ми жили на околиці, притиснутій до річки, досить перебрести її чи пострибати греблею біля колишньої водокачки, і ми опинялися на безлюдді, а видряпавшись на гору, в полі, можна було знайти захищене місце і віддатися вільно гульні. Але й тут була своя незручність, бо дівчат було троє, а нас – четверо. Без дівчини ніби залишився Юрко, до речі, найскромніший серед нас і єдиний досі незайманець, бо всі інші з компанії вже пройшли це перше коло пекла, як висловлювавсь я, а з дівчат утримувала цноту тільки Оксана; Марта з Лєною цей бородатий закон давно порушили. Юрко, правда, часом з котроюсь із них гуляв – це ми влаштовували, щоб не відчував себе обділеним і відокремленим од компанії, але не взяв навіть Марти, через яку всі ми троє перейшли, бо вона з того проблем не робила. Лєна ж найбільше тяглася до Олега і, здається, його бажала скрутити, тобто з «лінивої любові» переключити на чинну, активну, через що йому тільки й віддалася, але Олег так просто не здавався, заявляючи з холодною непроникністю: