Яна Дубинянская - Проект «Міссурі»

Ми пройшли через блок. На кухні стирчав лише Женєчка. Визирнув, привітався до Влада й дивно якось глянув на мене; він взагалі дивний, хоча й сонечко. Біля сміттєпровода все ще були розкиданя пляшки: повбиваю чотириста восьму!..

Мої двері були зачинені: йєс! Тобто, я ще в тролейбусі згадала, що дівки говорили про якусь екскурсію після пар – вони обидві на одній спеціалізації, соціологічки. Отже це надовго. Прокрутила ключа й відчинила двері: добре, що я остання йшла геть, а то напевне залишили б бардак…

– Хлопці є? – запитав Владичок позад мене.

– Ага, – відповів йому голос Женєчки. – Вони там нову пісню творять. А мені треба готуватися до семінару…

Я обернулася й витріщила баньки.

Владичок, мов нічого не сталося, простягав мені сумку:

– Бувай, Наталко.

– Ти що ж, не зайдеш? – я зітхнула, заокруглила губки, ненавмисне виставила перед собою ніжку в панчосі, – все це, звичайно, ігноруючи його руку з сумкою. – Ну, Влад… Подивишся, як я живу.

І в той момент, як назло, розчинилися двері чотириста п’ятої. Напевне їм Женєчка, гад, повідомив.

– Влад!!! – зарепетували водночас Герка й Линичук.

І довелося взяти сумочку.

… А всі зошити в ній були вкриті масними плямами: один пиріжок з «Макдональдса» випав зі своєї картонної коробочки з намальованими вишнями. Добре хоч не взяла конспект у Русланчика… З горя вкусила пиріжок: гидота!.. може тому, що холодний.

Перевдяглася в тигровий халатик і вийшла на блок. У чотириста восьмій було зачинено: гаразд, зачекайте, я ще вас упіймаю, стерви! З-за дверей чотириста п’ятої гриміло щось різноголосе й під гітару. Бідний Женєчка. Але так йому й треба.

А Владичок ще пошкодує.

Я без ліфту піднялася на шостий поверх і постукала в шістсот одинадцяту. У Вовчика сиділо двоє хлопців, але, уздрівши мене, він їх швиденько спровадив.

– Ну що, Натахо, знову сумуєш? – запитав Вовчик, спускаючи з моїх плечей комір тигреняти й уміло розстібуючи на спині бюстгальтер.

Вовчик – сонечко. Шкода, що не місцевий.

Голос у слухавці був хрипкий, подертий, мов шкіра:

– Мені дуже треба поговорити з тобою… Ні, телефоном – ніяк… Приїжджай… Дуже треба, розумієш?..

В паузу втрутилася якась чужа розмова, тоді коротко писнуло: телефонували з автомата. Але ж він місяць тому мав казенну мобілку… дзвонив, хвалився. Значить, знову звільнили з роботи. Чорт забирай. Георгій зітхнув:

– Добре. Завтра спробую вирватися. Де зустрічаємось?

…– Хто це? – гукнула з кухні дружина.

– Мені, один приятель, – озвався він. Якщо Світлана дізнається – точно зробить скандал, почне забороняти їхати в місто «на п’янку до того алкоголіка». Для чого зайвий раз здіймати галас?

Георгій вийшов із сіней на ганок. Було ще зовсім світло: зрештою, починається весна. У повітрі дзуміли хмаринки комашок, з сусідського городу чувся запах вапна й перегною. Старий в’яз посеред двору невідомо коли встиг вибухнути коричневими сережками. До речі, хлоп’ята вже набридли проханнями почепити гойдалку… а дружині він обіцяв на цих вихідних побілити дерева в саду – он, у дядька Миколи вже все побілене. Ну й добре. Виїхати в суботу рано вранці, першою електричкою, до вечора повернутися, а в неділю…

Ще диктанти четвертого класу. І контрольні перекази шостого. Отак завжди – тягнеш до останнього, до тих-таки вихідних… він стиха лайнувся. Нічого не поробиш: треба зараз сідати й перевіряти. І щось вигадати для Світлани: для чого він, власне, ні сіло ні впало, зривається в місто. Сказати, що в райцентр. Якщо бовкнути про столицю – не минути галасу…

– Дядьку Геро! – почувся писклявий голос з-за плоту. – А я ту книжку вже прочитала. Можна ще попросити?

– Цить, мала! – гаркнув на доньку дядько Микола. – Думаєш, учитель їх у себе друкує?.. ану, марш до хати! Як здоров’я, сусіде?

– Не дочекаєтесь, – усміхнувся Георгій. – Дарма ви так, дядьку Миколо. Он, моїх пацанів півсторінки прочитати не змусиш. Усе селом гасають як божевільні, на гітарі бринькають… а що з того?

Сусід припалив, спустився з ганку, навалився величезним пузом на плота. Георгій теж вийняв дешеву цигарку, ховаючи легке роздратування. Двоє дядьків звечора по-сусідському махають язиками, – це святе, святіше, ніж бабські плітки. Від дядька Миколи тепер не відкрутишся щонайменше півгодини. Штук шість-сім зошитів… чорт забирай.

– Ти не хвилюйся, сусіде, – промовив дядько Микола. – Твої пацани дурнями не виростуть, коло такого батька… Я тут учора хвалився кумові з райцентру: мовляв, учитель з нашої школи «Місуру» закінчував, а у вас?.. а дзуськи!