Яна Дубинянская: Свій час

— На кожну відповідь у вас одна секунда й одне, можна два слова. Готові?

— Так.

— Час пішов. Вік?

— Тридцять сім.

— Фах?

— Письменник.

— Улюблена страва?

— Гриби в сметані.

— Ідеальний краєвид з вікна?

— Море.

— Улюблений колір?

— Червоний.

— Улюблене заняття?

— Працювати.

— Чим вас можна відволікти від роботи?

— Будь-чим.

— Ваша найбільша, але неістотна слабкість?

— Згущівка.

— Ваша справджена дитяча мрія?

— Мандри.

— Несправджена?

— Політ у космос.

— Скільки ви років у шлюбі?

— Тринадцять.

— Чи здатні пробачити подружню невірність?

— Не знаю.

— Маєте дітей?

— Трьох.

— Чого насамперед ви хотіли б їх навчити?

— Свободи.

— Чи цікавитеся ви політикою?

— Так.

— Чи підете в політику, якщо запропонують?

— Ні.

— За яких умов ви покинули б країну?

— За диктатури.

— Заради чого віддали б життя?

— Заради сім'ї.

— Що вас найдужче втомлює?

— Натовп.

— Що досі викликає дитячий захват?

— Водні гірки.

— Що для вас неприпустимо?

— Зрада.

— Що набагато сильніше за вас?

— Час.

Спершу — чистий рух, і темрява, і свист, і невідомість, і неодмінно страх! — нескінченності і раптового кінця, простору і глухого кута, неминучості і помилки. Коридор, тунель, труба, де простір і час прориваються у безмежний хаос, стаючи неприборканими і моторошно вільними, до запаморочення, до болю в стиснутих пальцях. І так щоразу, і нема на це ради, хіба що здатися і заплющити очі.

Але я ніколи не мружусь. Усе задля тієї миті — коли враз спалахують різнобарвні вогні, і розгортається спіраль Усесвіту, і набігає осяйний захват, і неспромога не закричати! Кричу я завжди, немов мале дівчисько чи перебільшено пристрасна коханка, чи…

Розпружуюсь. Розкошую.

Незабаром згадую про налаштування і квапливо стягую хронос до меж флайсалону, вирівнюючи параметри по внутрішній обшивці. Раз була помилилася, встановила по зовнішній і ледь не трапила в хроноконфлікт: себто, правду кажучи, черконуло, іскри впівнеба, добре, що на тому флаї хлопець був нормальний і вдалося домовитися. Зате не вилітала я потому кілька особистих місяців, не менше. У Загальному просторі нічого не можна кинути на самоплив, не можна вірити ні приладам, ні тим більше інтуїції — тільки гранична зібраність, напруга, концентрація та пильність. І на світі лишається дедалі менше речей, здатних винадити мене туди, у Загальне, поза це все.

Але раптовий захват переходу. І потім — ця дивовижна, несамовита краса.

Лечу над розсипищем зірок уночі, діамантів на чорному оксамиті, світів у Всесвіті. Незчислимих. Осяйних. Неповторних.

Усе це — люди. Я вже й забула, як же їх багато, людей.

Срібляста ящірка-брелок з рубіновими очима гойдається і танцює над панеллю. Стягнутий хронос шарудить об пологу обшивку флайсалону, відстає на часточку міліметра, спалахуючи алмазним порохом, і тоді зоряні світи інших людей ззовні, оповиті півпрозорим палахким фільтром, колишуться і стають ще красивіші. Помалу звикаєш до незвично тісного особистого простору, по тривалій перерві це завжди нелегко, а ще ж доведеться вийти із флаю… дарма, якось воно буде. Взяти хоча б Маргариту, яка збавляє купу часу тут, у загальному, підвисаючи потім в особистому — як сама була зізналась у мережі — на максимальну амплітуду, мало не півсекунди на абсолютний рік, — цікаво, невже таке справді можливо? І яка вона — це теж дуже цікаво — зараз?..

Спалахи, зірчасте тріскотіння, вогні.

І раптом розумієш: не хочеться тобі бачити ніякої Маргарити, зустріч із нею, необов’язкова і спонтанна, насправді лише привід вирватися. Зі свого затишного, обжитого особистого простору — сюди, поза все. Після тривалих місяців, таких правильних, плідних і помірковано-спокійних, відчути знову той неймовірний, до крику, захват, побачити прекрасну нескінченність вогнів і людських світів. Навіщо, заради чого — не так уже й важить. Просто побачити, пройнятися, відчути.

У величезному небі сяє, мінячись чистими спектральними барвами, Абсолютний Годинник. Запізнююся. Прискорила особистий час, трошечки, хвилина до двох — та чи варто, коли нікуди не квапишся?