Яна Дубинянская - Свій час

А зала волала, мов один колективний шаленець:

— Ар-на! Ар-на!! Ар-на!!!

Аж ось Богдан побачив Лесю.

Леся волала найгучніше, Леся плескала в долоні нещадніше за всіх, Леся підстрибувала і совалася на своєму місці — на колінах у якогось парубійка, який сидів скраю у другому з кінця ряду, і цей юнак теж волав «Арна», тільки не плескав, бо руки в нього були зайняті: одна лежала на Лесьчиному коліні, а друга блукала десь під білим плащиком…

Дрібонька поетка Арна легенько вдарила нігтем по мікрофону, і лунке «клац» ніби вимкнуло звук оскаженілої зали. В тиші залунало м’яко і вкрадливо:

— Якщо тобі я щось покажу…

Стоп. Нічого виняткового не сталося. Просто взяти і піти звідси; він аж сам здивувався з власного спокою, зі своєї ясної і чистої, мов звук налаштованої струни, адекватності. Забратися геть зі спеки й задухи, від загального безуму і цілковитого безглуздя всього, що тут відбувається. Якнайшвидше і якнайдалі.

— А ти не злякаєшся і не втечеш…

Він спробував розвернутися — і побачив, що ззаду суне натовп, багатошарова непробивна людська юрба, яка важко дихає, смердить потом, дезиками і навіть спермою, огидна, моторошна, нестерпна.

На це не було ради.

— Як вам наше місто?

— Мені дуже подобається сюди приїздити, справді. І я щиро сподіваюся, що вам теж подобається тут жити.

Тактильним екраном бігає Паютка, шестинога моя істота, зелена, лупата — киш! — хочу нарешті взятися до справи. Ображається, підтискає лапки, даремно я з нею отак, нечемно, щиглем. Лоскочу пучкою пальця між величезними фасетковими очима, переводжу в економ-режим і відтягую на край панелі. Спи.

Мережа надсилає запит про особистий час.

Фільтр хронобезпеки невдоволено блимає, дозволяючи доступ — звісно ж, видає попередження. Хотів би я глянути на вас, тих, хто запускає ці попередження і визначає допустимі параметри коливань мережевої хронопохибки — коли ви, хлопчики, дійдете моїх літ, якщо, звісно, дійдете. Та і я в своєму віці, хоч як це дивно, вельми полюбляю жити. І не надто кваплюся. Тим більше в наш час (ніяк не відвикну мислити давніми категоріями), коли у кращий світ не квапиться ніхто.

У роботі це, звісно, створює певні незручності. Ми, наше покоління, яке зросло в єдиному спільному для всіх часі, звикло жити стрімко, наввипередки, на швидкості, пам’ятаючи, що успіх — це встигнути; і я встигав, я завжди був першим і тому перемагав. А потім усі ці наші життєві перегони обнулилися, позбулися сенсу, втратили будь-яке значення. І ті з моїх ровесників, хто не зумів своєчасно (ось, знову — ні, це незнищенне) зрозуміти, пристосуватися, радикально трансформувати свій бізнес і життя, нині догнивають у спільному просторі, у плебс-кварталі… якщо хтось із них, звісно, ще досі живий. А це навряд.

Поки триває мережева софт-синхронізація (вельми і вельми софт), підводжусь і йду на кухню зварити собі кави. Ясна річ, у мене встановлено найкращу хронооптимізовану техніку, але є — суто ностальжі, бо я собі можу це дозволити — і антикварна, уявіть собі, газова плитка. Часом мені подобається:

Покрутити вентиль.

Креснути сірником. З його голівки безкінечно сиплються іскри, потім на самому кінчику займається маленький вогник, що поступово розростається. Часом, правда, згасає, не розгорівшись, і я беру інший, сірників у мене багато, спецпоставки у стилі ретро — десять екво за пачку, але для мене це не сума. З конфорки починає точитися невидимий, але відчутний за специфічним запахом — його вигадали колись для безпеки наші бідолашні пращури — газ.

Підношу сірник і милуюся, як навколо круглої, з дірочками по краю, конфорки повільно-повільно розпускається блакитнаво-фіолетова, з жовтогарячими пістрявинками, чужопланетно прекрасна квітка.

Так само повільно і неквапно плинуть усі несвідомі біологічні процеси в моєму організмі. Тягуче діляться клітини, проходять тривалий життєвий цикл, поступово старіють і дуже, дуже нескоро помирають, звільняючи місце для нових, тих, що народжуються. Мій особистий час майже застиг, я нікуди не поспішаю. Єдине, за чим шкода, — жалкую аж до глибокої пекучо-колької хлопчачої образи, — що так пізно випало почати.

Брунатна пінка помалу, лінькувато набрякає скупченнями дрібних веселкових бульок. Чекаю, поки вона почне сунути догори, потім вичікую, цілком спокійно і незворушно, коли долізе до самісінького пруга джезви. Я, на відміну від них, сучасних (добре вже, нехай), знаю, що таке терпіння.

Історія швидко довершила мале коло. Там, де всі вони знову квапляться, розганяють на несамовиту швидкість особистий час, необачно марнуючи життя, штовхаються, намагаючись когось випередити і кудись устигнути!.. я просто пильний і точний. І тому навіть по кілька сотень чи навіть по мільйон-два екво — зневірившись, заблукавши у власних зіжмаканих хроносах, самі себе загнавши у безнадійну пастку, — вони приходять до мене. І ніколи не навпаки.